— Професоре, я зараз бачу дикого коня, — збуджено розповідав Пітер. — Він кидається навсібіч, відчайдушно шукає виходу або ж силкується розшукати свій табун.
— Чудово! — відповів дідусь. — Постарайся не згубити його з очей.
Відтоді щодня о будь-якій порі Пітер повідомляв про те, що робить Тах. Пітер завжди був дуже схвильований. У Тахові є щось таке загадкове, якась дивовижна здатність хвилювати всіх довкола, ніби чекаєш від нього чо
гось надзвичайного, бунтівливого чи дикого. Я це весь час відчуваю і дідусь теж.
— Тахові в нас, напевне, до болю тоскно й самотньо,— говорила я дідусеві.
— Це справді так, — відповів він. — Тах — стадна тварина, і тому сумує за своїм табуном. Але перш ніж послати до нього Пташку, ми змусимо його затужити що сильніше.
Я промовчала, бо гадала собі, що Пташка нізащо не підійде до Таха й не залишиться з ним.
Пітер стежив за Тахом протягом цілого тижня. А кінь гасав по всьому заповіднику, забирався у иайвіддаленіші нетрі, аж поки, до решти виснажив себе, вгамувався у маленькій долині з піщаним дном, де росла якась солонкувата трава й було вдосталь води.
— Так цікаво за ним спостерігати! — розповідав нам Пітер по радіо. — Раз у раз він гнівно стріпує гривою й хвостом і знай пасе очима довколишні згір'я, немовбито щось шукає. Він переслідує всіх, на кого натрапить, а надто ж птахів та овець. Цими днями я бачив, як він погнавсь у гори за гірським козлом. А то був накинувся на граків, і вони, сердеги, порозлітались, як від нечистої сили. Це дивовижний кінь, професоре! Дивовижний! Вія обрав собі таку долину, де його голіруч не візьмеш.
— Гаразд, — рішуче сказав якось уранці дідусь після чергового радісного повідомлення Пітера. — Привеземо йому Пташку сьогодні пополудні. — Дідусь засміявся своїм задерикуватим сміхом, плеснув себе по колінах і сказав: — Дав би собі правицю відтяти, аби лише глянути, як вони нарешті зіткнуться ніс у ніс. Здається мені, Пташка ним знехтує.
— Але ж Тах може поранити її.
— Ні, — заперечив дідусь. — Це тільки в зоопарках таке трапляється, але не на волі.
— А ти хочеш просто випустити Пташку й покинути там?
— Так. Час настав уже, серденько, — сказав, зітхнувши, дідусь.
— Як це жорстоко! — обурено вигукнула я.
Дідусь ураз посерйознішав.
— Ні, не жорстоко, — промовив він. — Тварини — не люди, Кітті. Я повторюватиму це доти, доки ти цього не збагнеш. Врешті-решт Пташці буде краще, якщо вона поводитиметься, як кінь, а не як цуценя. От побачиш.
Але я була засмучена до сліз, коли ми повантажили
Пташку в наш старенький фургон і поїхали до Тіріон-зької долини, в якій оселився Тах. І Пташка моя зажурилась. їй не подобалося те, що відбувалось. Нам насилу вдалося піймати її та завести до фургона. А вже коли ру-иили, вона відчайдушно, розгнівано заіржала. Навіть місіс Еванс, яка завжди скаржилась на Пташку, стояла на цверях і похитувала головою, наче ми затіяли щось жахливе.
Дідусь звірився з картою і вирішив залишити Пташку трохи вище тієї долини, де був Тах; таким чином їй хоч-не-хоч доведеться перейти його нові володіння, коли вона шукатиме дороги додому.
— Очевидно, вона потрапить у Тахову долину якраз у сутінки,— розмірковував дідусь.— Отож він не боятиметься, а спокійно вийде, щоб поглянути на свою гостю.
— Пташка умре з переляку! — мало не плакала я Тим часом ми під'їхали до гайка, де мали її покинути.
— Дурниці, — сказав дідусь. — Пташці буде так самої цікаво, як і Таху, запевняю тебе.
— Але ж він дикий звір! — протестувала я.
— Гадаю, Пташка не дуже зважатиме на це, — сказав дідусь, підсміхаючись, що не на жарт розсердило мене. Тоді він погладив мене по голові й заспокійливо мовив: — Ну годі-бо, досить.
— Він же уб'є її! — вигукнула я і розплакалась. Ми вже вивели Пташку з фургона й лаштувалися від'їздити, А вона стояла й дивилась на нас, як на чудовиськ, і сама я собі видавалась недолюдком, що чинить безсердечну наругу над нею.
У машині я ридала в свій капелюшок, а Пташка бігла за нами доти, доки ми не набрали швидкості. Тоді вона спинилась і стояла собі, проводжаючи нас очима, ніби покинута дитина.
— Вона заблукає... — аж заходилась я плачем.
— Які дурниці! — Дідусь намагався підбадьорити мене. — Таж кінь скоріше знайде дорогу додому, ніж собака. Заведи Пташку хоч би в Шотландію, вона й звідтіля втрапить до рідного дому.
Проте дідусеві слова мене не втішали. Знала, що поводжуся нерозумно і що треба взяти себе в руки, та все ж уперто уявляла себе на місці Пташки — ану як би я почувалася віч-на-віч з диким азіатським жеребцем у безлюдних горах!
Більше не можу писати, Бар'юте. Я змучена до краю. Пишу, сидячи в ліжку. Вже після півночі, але мені не
спиться. Невідступно думаю про Пташку, про те, як вона блукає в горах, шукаючи стежки додому. Надворі страхітлива гроза, блискавки освітлюють узгір'я та луки, гримить грім, періщить злива... Гримить так, наче розколюється земля. На цьому закінчую, Бар'юте. Хочеться сховатися з головою під ковдру, щоб тільки не бачити блискавок і не чути цього жахливого гуркоту.
Через кілька днів!
Після того як ми покинули Пташку в горах, я, відверто кажучи, не сподівалась більше побачити її живою. Та наступної ночі, десь близько другої години, мене збудив шум за вікном. Це була Пташка. Вона силкувалась просунути голову в кімнату, іржала й зняла таку бучу, що наполоханий Скіп загарчав з-під ліжка.
— Пташечко! — Я прожогом вискочила з постелі, — Ти повернулась!
Вона дивилась на мене й промовляла очима: "Звичайно, я повернулась. Але спершу скажи, чому ти мене там залишила?"
Я вилізла у вікно, приголубила її, і при світлі, що падало з кімнати, уважно оглянула всю, чи немає де ран. Тоді, як була босоніж, відвела її до стаєнки, дорогою цитьнувши на Скіпа, що все поривався гризнути Пташку за йогу. Влаштувавши її в стійлі, я залізла назад через вікно і, щаслива, міцно проспала до ранку, аж поки настав час збиратися до школи.
Ясна річ, дідусь не забув зауважити: "Говорив я тобі!"
Однак я помітила, що він теж пильно оглянув Пташку і навіть дав їй грудочку цукру, чого мені ніколи не дозволяв робити.
З Пташкою було все гаразд, і я пішла до школи з легким серцем (здається вік там не була). Проте коли ввечері повернулася додому, то Пташки не застала.