Дивовижні пригоди в лісовій школі

Страница 42 из 47

Нестайко Всеволод

— Нащо мені те ширяння! — заверещав Грифа. — Я хочу до школи!

— Ну що робити? — безпорадно подивися Президент на дружину.

— Доведеться, мабуть, організовувати для нього нашу пташину школу. Спеціалізовану! — зітхнула вона.

— Якщо вже організовувати, то не школу, а ліцей! Щоб втерти носа тим плазунам! — сказав Грифон Грифонович.

— О! Правильно! — підхопила Грифонія Грифонівна. — А оскільки це у Казковому Лісі, то хай називається не "ліцей", а "лісей". Такого навчального закладу ще не було ніде! Лісей "Кондор". З орлиною мовою викладання!

— Звучить! — погодився Грифон Грифонович.

Перш за все почали шукати директора. Не самому ж Президентові займатися організаційними справами. Йому ніколи. У нього високі справи. Йому треба ширяти у небі.

Спершу думали, що директором буде хтось із орлів. Орлина ж мова викладання. Але всі орли повідмовлялися. Під різними приводами. А один чесно зізнався:

— Не орлина це справа — панькатися зі шмаркатими пташенятами. Ще якусь годинку викладати мову — півбіди, а відповідати за весь педагогічний процес — вибачай, Президенте!

Форма правління у них була демократична, примушувати орлів Грифон не міг. Довго перебирали вони з дружиною пташині кадри і нарешті зупинилися на кандидатурі старого сивого ворона. Кар Карлович Воронюк усіх запевняв, що йому понад двісті років і що він був особисто знайомий із багатьма історичними особами і нібито навіть сідав на капелюха самому Наполеону Бонапарту. Правда, не всі у це вірили (ворони стільки не живуть), проте перевірити було неможливо, бо свідоцтв про народження птахам не видають. До речі, Кар Карлович так гарно розповідав про свої історичні зустрічі, що слухати його було дуже цікаво.

Кар Карлович для годиться спершу відкаркувався, а тоді погодився. Кому ж, як не йому, викладати історію — один з найважливіших предметів лісової програми, який, як правило, викладають саме директори.

Орлину мову погодилася викладати Шуліка Сапсанівна, іноземні мови — справжні іноземці мадам Какаду, сеньйор Фламінго та гер Вальдшнеп. Математику — Тук Тукович Дятел. Географію викладали двоє: Лелек Лелекович (південні пташині перельоти) і Гагара Альбатросівна (північні пташині перельоти). Нічне бачення викладав Пилип Пилипович Пугач, пташину пильність Сойка Сойківна Сойка, музику і співи Тьох Тьохкович Соловейко. А фізкультуру — Коршак Соколович.

Після того як штат учителів було укомплектовано, почали набирати учнів. Крім Грифи, до першого класу були зараховані: каченя Крякс, гусеня Гелгуш, індиченя Пиндик, зозуленя Кука, шуліченя Шуля, шпаченя Пак, лелеченя Льолик, вороненя Карпуша, чижик Пижик, двоє хлопчиків-горобчиків Чик і Чирик та дві синички-сестрички Цінь і Цвірінь. На цьому прийом було припинено.

— Бо то вже буде не лісей, а пташиний базар! — сказав Кар Карлович.

Знайомство

Батьки принесли на крилах пташенят і розлетілися по своїх пташиних справах.

Пташенята юрмилися перед дверима класу, чекаючи дзвоника.

Першого дня у школі учні, як правило, поводяться по-різному. Хто стоїть тихесенько попід стіночкою, тремтить дрібненько, придивляється, прислухається, мовчить. А хто, навпаки, хвилювання своє приховує, прикриває балаканиною. Це здебільшого ті, хто намагається одразу пробитися у лідери.

— Мультики про качині історії, звичайно, всі бачили? — спитав Крякс. — Класні мультики, правда?

Всі погодилися. Мультики справді були "класні". І Крякс — наче зійшов з екрана — такий був схожий на героя мультсеріалу. Шанси на лідерство він мав незаперечні.

— А ми, гуси, найбільший мороз, найбільший холод витримуємо, — сказав Гелгуш. — Аж мінус сто десять градусів!

— Чого це тільки ви?! І ми теж! — вигукнув Крякс.

— Ага! Тільки гуси і качки! Більше ніхто. Навіть білий ведмідь витримує тільки вісімдесят. А тоді замерзає. А ми ні! — Гелгуш уже й погоджувався ділити лідерство з Кряксом, та все-таки зробив останню спробу взяти гору:

— А взагалі ми, гуси, Рим врятували. Кар Карлович вам на уроці історії про це обов’язково розкаже.

Та Пиндик не захотів чекати майбутньої розповіді Кара Карловича і сказав:

— А ми, індики, найближчі родичі динозаврів, які жили шістдесят п’ять мільйонів років тому. О!

Хоч пташенята ще арифметики не вчили і скільки то — шістдесят п’ять мільйонів — не зовсім чітко собі уявляли, але про динозаврів чули і тому на Пиндика подивилися з цікавістю. Шанси на лідерство з’явилися і в нього.

— А ми, шпаки, дуже здібні до мов! — заявив Пак. — Я, наприклад, знаю мову земноводних і плазунів.

Усі й на Пака подивилися з повагою.

— Але ніхто з вас майбутнє вгадати не може. А ми, зозулі, запросто! — сказала Кука. — Скільки накуємо, стільки й проживеш!

Слухаючи усе те, Грифа тільки посміхався. Вони ще не знали, хто ВІН такий!

— Кажеш, майбутнє вгадуєте? А от вгадай, що зараз буде? — єхидно спитав Грифа.

Кука розгубилася:

— А що: перший урок буде.

— Ні! Ще до першого уроку?

— Н-не знаю! Я… я ще маленька…

— А я знаю! — зневажливо пхикнув Грифа. — Зараз ви всі позамовкаєте, коли дізнаєтесь, хто я такий.

— А хто ти такий? — спитала Кука.

— Я — Грифа! — гордо випнув він груди. — Кондор!

— Твій тато… — Кука запнулася.

— Президент! — сказав Грифа. — Це він для мене лісей влаштував. Щоб мені не було нудно.

Пташенята похнюпилися, опустили голови.

— Чого це ви скисли?! — вигукнув Грифа. — Ану ж бадьоріше! І не мовчіть. Бо це нецікаво! Я так не хочу!

Пташенята ще нижче опустили голови, і кожен подумав одне й те саме: "Ні! Я в цьому лісеї вчитися не хочу! Дзуськи! Хай тільки заберуть мене сьогодні після уроків. Лапи моєї тут більше не буде!"

Аж тут продзвенів дзвінок.

Перший урок був урочисто-ознайомлювальний. На ньому директор лісею Кар Карлович знайомив учнів з учителями, говорив про навчальну програму, про завдання, які стоять перед школярами, про високі показника у навчанні та поведінці й таке інше.

А насамкінець додав:

— Щойно наш пташиний парламент за поданням Президента прийняв закон про обов’язкову початкову освіту для всіх пташенят. Вам пощастило бути першими. До лісею прийняли кра-кращих з кра-кращих. Ви мусите довести це своїми успіхами і своєю поведінкою.