"Гей, косоокий, дай закурить!" — хриплим голосом каже Вовчик.
"Я не курю. І тобі не раджу. Це шкідливо для здоров’я. Особливо дитячого", — з гідністю відповідає Кося.
"Що-о?! Ти ще патякаєш?! Інфузорія!" — визвірюється на нього Вовчик та — клац-клац! — зубами біля самісінького Косиного носа.
"Ех!" — розмахується Кося та тільки — бемц! — Вовчика по зубах. Вовчик — беркиць! — і ногами вкрився. Нокаут!..
Лежить — очі заплющив, язика висолопив, ледве дише.
Тоді одне око розплющив, скривився жалібно: "Я більше не бу-у-ду-у!.."
Підійшов до нього Кося й каже благородно так: "Вставай! Я тобі прощаю. Вставай!"
— Вставай! Вставай, синку, а то в школу запізнишся.
Прокинувся Кося — а то мама будить. Приснилося!
А вставать же ж не хочеться! Ой, не хочеться!
— Я ще трошки! Ще трошечки!
Так же ж солодко спиться уранці! Та ще такий сон наснився. Ще б надивитися на поверженого Вовченка, порадіти хоч у сні з його поразки, зі своєї перемоги, з благородства свого… Так ні ж…
— Вставай, Косю! Вставай!
Ет! Нічого ви, мамо, не розумієте!..
Встав зайчик, потарабанився напівсонний вмиватися, зуби чистити, снідати, одягатися, до школи збиратися. На ходу досипає.
Нарешті мама портфелика йому в руки — тиць! У щоку — цмок!
— Біжи, синку!
Вибіг Вухань з дому і — через ліс навпростець до школи…
І тут — ой леле! А фіззарядка?!
Тільки ж учора з Кольком Колючкою клялися вухами й голочками — робити її щодня обов’язково, хоч би там що.
І — на тобі! — першого ж дня — забув! Ні! Краще в школу запізнитися, ніж клятву порушити.
Поставив Кося портфелика під кущем і ну фізичні вправи робити — лапами вимахувати, до землі схилятися, присідати…
— Раз-два-три-чотири! Раз-два-три-чотири!
Захопився, аж самому весело стало. Аж співати захотілося.
Воно й справді непогана річ — ота фіззарядка!
Останню вправу зробив, хокнув.
О! — тепер і до школи можна.
Обернувся до куща. Глип! — а портфелика нема! Що таке? Навіть очам не повірив. Щойно ж отуто стояв під кущем. І раптом — зник. Як і не було.
Кинувся Вухань туди-сюди. Кущ оббіг, усе винишпорив. Нема портфелика та й годі. Мов корова язиком злизала.
Розгубився зайчик.
Озирнувся безпорадно.
— Гей! Хто там балується? Віддайте! Я ж у школу запізнюся.
Та мовчить ліс. Не озивається ніхто.
І раптом страх, мов холодною ковдрою, огорнув зайчика. І вже за кожним кущем, за кожним деревом хтось лихий ввижається.
Не витримав Кося та я-ак дремене.
Уроки вже почалися. Було тихо й моторошно, як буває завжди, коли прогулюєш урок. Усі отам, за дверима, у класі. А ти один у незвично тихому шкільному коридорі. І тільки десь далеко на сходах лунко брязкотить відром прибиральниця тітонька Бобриха.
І така тебе огортає тривожна самотність, наче ти лишився один на цілому світі.
Ні! Подалі від цих порожніх шкільних коридорів!
Кося вислизнув на подвір’я і забився у густі чагарі за спортмайданчиком.
Сидів, зітхав і чекав перерви. Туга й розпач краяли серце.
Що робити?..
На другому уроці ведмежа мова. Сам директор Бурмило Михайлович питатиме. А зошит із домашнім завданням у портфелику лишився. Що казати? Чим пояснити? Хто ж тобі повірить, що ти робив фіззарядку не дома, а в лісі, по дорозі до школи. Ніхто не повірить. Тільки сміятимуться. Та й справді — непереконливо… А додому без портфелика як вертатися?.. Просто безвихідь якась… Хоч сядь та й плач!..
Нарешті пролунав дзвоник. І враз шкільне подвір’я сповнилося галасом і гармидером. Сміх, дзявкіт, вищання…
Лісові дівчатка через скакалки стрибають, у "класи" грають.
Лісові хлопці у футбола, у квача завелися… Один тільки їжачок Колько Колючка сумний ходить по подвір’ю мов неприкаяний. Турбується, що нема Вуханя, друзяки вірного.
— Колько! — стиха гукнув зайчик, коли їжачок проходив повз чагарі.
— Ой! — стрепенувся Колючка та до Вуханя у чагарі. — Це ти? Що таке? Що сталося?
Розказав йому Кося про свою біду, про свою пригоду.
— І що мені тепер робити — просто не знаю… Ні в школу, ні додому.
— Та ти що! — вигукнув їжачок. — Ходім зараз же на урок!
— Без зошита? На ведмежу? Ти що?
— Ну й що! Я тобі свого дам.
— А ти?
— А я викручусь. Ти ж знаєш!
Їжачок Колько Колючка виявився дуже здібний до мов. Усе схоплював на льоту. У нього було тепер таке ведмеже "р-р-р", що йому заздрив навіть Михайлик Ведмеденко. А Бурмило Михайлович ставив їжачкові самі п’ятірки.
— І ми ж поклялися виявляти характер! Ти що — забув?
— Тобі легко виявляти характер. У тебе портфель на місці,— зітхнув Кося.
— Та побігли швидше, а то вже дзвоник!
Кося ще раз зітхнув і повільно поплентався за Кольком у клас.
Бурмило Михайлович одкрив журнал і подивився на клас:
— Хто не виконав завдання, піднесіть лапу!
Всі завмерли. Лапу не підніс ніхто.
— Гаразд. Починаю викликати.
Кося Вухань ліг на парту грудьми й сховався за спину Соні Лось, що сиділа попереду.
— Вовченко!
"Ху! — полегшено видихнув Кося. — Пронесло!"
— А скажи, Вовченко, що було задано на сьогодні.
— Е-е… на сьогодні було… е-е… задано… було на сьогодні… е-е… — Вовчик енергійно махнув лапою знизу вгору, що означало: "Підказуйте, чорти, швидше!"
— Провідміняти "ведмідь", — підказала Зіна Бебешко.
— Проведмежати… е-е… о-о… ведмінь… — прохарамаркав Вовчик.
— Хе! — скривився Бурмило Михайлович. — Ну, давай, "ведмежай", артист! Тільки не підказуйте! Хай сам "ведмежає".
Вовчик Вовченко безпорадно озирнувся навколо й почав:
— Ну… ну… я… е-е… я — ведмідь… ти — ведмідь… він — ведмідь… Ми… е-е… ведмеді… ви — ведмеді… вони — ведмеді…
— Овва! Багато вас, ведмедів, назбиралося, — усміхнувся директор.
Клас зареготав.
— Хе-хе-хе-хе-хе! — й собі дрібно засміявся зайчик. Що й казати — приємно, коли твій ворог пече раків.
— Ану скажи, Вухань, як треба.
Останнє "хе" застряло у Косі в горлі. Коли тебе отак зненацька викликають, якщо ти навіть і знаєш, все у тебе з голови одразу — фіть! — і нема.
— Я… е-е… я… е-е… — забелькотів Кося.
— Ведмідь, ведмедя, ведмедю… — швидко зашепотів підказуючи Колько Колючка.
— Ведмідь… — механічно повторив Кося і замовк, від хвилювання не в змозі більше нічого сказати.
— І ти — ведмідь? — здивувався Бурмило Михайлович під загальний регіт класу. — Ну це вже занадто. Колючко!