— Все ясно! — сказав директор. — Ви хотіли зірвати уроки. Ви ледарі й неуки. Ви не хочете вчитися. Ви хочете тільки гуляти. Але бачите, як неуцтво, безграмотність можуть підвести. Як граматичні помилки можуть навіть стати доказом у кримінальній справі. Сідайте! І один, і другий одержують одразу по дві одиниці. Одна — за мову. Друга — за поведінку! І хай ганьба на всю школу буде вам уроком!
РОЗДІЛ 7
У якому секрет Васі Кицина нарешті розкривається.
А через три дні у лісі пішла чутка, що до них їде знаменитий артист цирку дресирований лев Левко Львович Левченко.
Усіх ця чутка дуже схвилювала. Що не кажіть, а все-таки цар звірів. І хоч зараз царів нема, демократія, але все-таки… Лев — це лев! Та ще й знаменитий артист.
— О! Левко Львович — це сила! — в захопленні говорив Макак Макакович і показував: — Грива — во!.. Хвіст — во!.. З китицею! А як пащу роззявить, вірите, навіть у мене коліна підгиналися. Як той дресирувальник товариш Громовенко свою голову йому у рота клав, сам не розумію.
— А чого, чого він їде? — допитувались Пантера Ягуарівна, Жирафа Жирафіївна і Лисавета Патрикіївна, підмальовуючи брови та вії.
— Не знаю… Може, просто так, за лісом скучив, а може, й справа яка є…— знизував плечима Макак Макакович.
І тут всі згадали про секретну розмову Бровка Барбосовича з директором школи. Але Бурмило Михайлович на цю тему — ані звуку, ні пари з уст. Секрет є секрет.
Макак Макакович, який, окрім фізкультури, викладав ще й малювання, разом з учнями написав кілька гасел і транспарантів. Їх розвісили на галявині перед входом у школу.
"Ласкаво просимо!"
"Привіт дорогому гостю!"
"Слава дорогому Левкові Львовичу — знаменитому артисту!"
Бегемот Гіпопотамович спішно розучував зі школярами нову пісню, слова й музику до якої написав сам.
І учні виводили на різні голоси:
Наш улюблений артист
Має з китицею хвіст,
Дуже гарну гриву має,
В цирку добре виступає,
Бо до цирку має хист
Наш улюблений артист!
Браво! Браво!
Браво! Браво!
Нашому артисту!
Слава! Слава!
Слава! Слава!
Слава його хисту!
Готувалися й чекали три дні.
І от нарешті… На Великій Галявині у супроводі Бровка Барбосовича з’явився Левко Левченко. Здоровенницький, гривастий, з китицею на хвості, він справив на всіх величезне враження.
Та не встиг Бурмило Михайлович виголосити дві ночі писану вітальну промову, не встиг шкільний хор ушкварити пісню Бегемота Гіпопотамовича, як сталося непередбачене.
Левко Львович раптом широко розставив лапи і з криком: "Синку! Рідний!" — кинувся… до Васі Кицина. Обхопив його так, що той зовсім сховався у гриві, і… заплакав.
Усі — і вчителі, і учні — розгублено дивилися, як плакав, мов дитина, цар звірів, як рясно струменіли по лев’ячому писку неприховані сльози радості.
Левко Львович, звичайно, не міг говорити. І слово взяв Бровко Барбосович.
Він розповів печальну й трагічну історію. Про те, як минулої зими на шосе попід лісом через ожеледицю сталася автомобільна катастрофа. Розбився великий автофургон, що перевозив левицю і двох новонароджених левенят з ветеринарної лікарні додому у цирк. Думали, що загинули всі. Але виявилося, що одне левеня залишилося живим, бо впало в глибокий пухкий сніг. Кицька Мура знайшла його, відігріла й укошенячила. Так левеня стало Васею Кициним. Усі були дуже зворушені.
Пантера Ягуарівна, Лисавета Патрикіївна та Жирафа Жирафіївна змахували з нафарбованих очей сльози. Бегемот Гіпопотамович одвертався і часто-часто моргав.
А дівчатка Зіна Бебешко, Соня Лось, Раїска Мняу, Вірочка Вивірчук та Хрюша Кабанюк плакали, не витираючи сліз.
Кося Вухань і Колько Колючка як роззявили роти, так із роззявленими ротами й стояли.
Боря Сук і Михайлик Ведмеденко завмерли мов неживі.
А Вовчик Вовченко та Рудик Лисовенко від подиву гепнулися на землю.
Оце новина!
Вася Кицин, до якого всі ставилися поблажливо і зверхньо, а дехто мало ноги об нього не витирав (Вовчик і Рудик, наприклад!), новачок Вася Кицин, тишко і скромняга, який мухи ніколи не скривдив, виявляється, не котик, а — лев!
Оце так так!
— А… а… а я давно догадався! — раптом сказав Вовчик Вовченко.
— І… і я! — луною одізвався Рудик Лисовенко.
— Мовчіть уже, догадальщики! — скривилася Раїска Мняу.
— Бе-бе-безсовісні! — сказала Зіна Бебешко.
— А я кажу — догадалися! — вигукнув Вовчик. — Кошеня б нас ніколи не змогло врятувати. А левеня, звичайно, — запросто!
— Заплосто! — повторив Рудик.
— Врятувати?.. А він вас що — врятував? — вигукнули Кося Вухань та Колько Колючка.
— Авжеж! Без нього ми б у тій норі й досі сиділи! — сказав Вовчик.
— У якій норі? Чого ж ви мовчали?
І тоді Вовчик і Рудик розповіли, що з ними трапилося того вечора, як вони грали у війну.
Виявляється, вони вирішили сховатися у старій глибокій норі, де давно вже ніхто не жив. Залізли, а їх там присипало, ще й пень трухлявий вхід завалив. Кричали вони, кричали, вже й надію на порятунок втратили. Це ж який слух треба мати, щоб глухі крики з-під землі почути!.. Але Вася почув.
— Бо він, крім слуху, ще й серце чутливе має,— зауважила Раїска Мняу.
Ніхто не заперечував.
Вася почув і став визволяти хлопців. По допомогу не побіг, бо вони ж могли задихнутися (а що можна було заверещати, як домовлялися, розгубившись, забув). Вася виявив дивовижну наполегливість і відвагу. Сам-один відтяг од входу здоровенний пень і завал розгріб. Вони вже й справді ледь дихали. Ще б трохи і…
— От як скромний хороший хлопець, то так і знай — лев! — сказала Раїска Мняу. — А як базікало, хвалько, торохтій — то обов’язково або вовк, або лисиця.
І ніхто їй не заперечував. Навіть Вовчик і Рудик не наважилися озватися.
На той час Левко Львович уже виплакався, витер китицею хвоста сльози і сказав:
— Яке щастя, що ти, синку, врятувався і що потрапив до таких гарних порядних звірів. Спасибі вам, дорогі! — І він низько-низько вклонився на всі чотири боки. — І тобі, друже, красненько дякую! Якби не твоє гостре око і чуйне серце, так би я, може, й не дізнався про долю рідного сина.
І Левко Львович пригорнув до грудей Бровка Барбосовича, та так міцно, що той аж хекнув.
— А головне — мамі Мурі низький доземний уклін! — сказав Левко Львович і знову вклонився так низько, що головою торкнувся трави.