— Він і не піде, — сміючись відповів дід і скинув з своєї голови шапку. — Ось надінь мою, бо застудишся! А Барбос мій з будки не вилазить, коли в садок не залазять зайці. Він тільки на зайців кидається.
— Та хіба ж я заєць? — здивувався Юрчик.
— В тобі й справді нічого нема спільного із зайцем. А от у твоїй шапці є! — сказав дід. — Подивись-но.
Дід вийшов за хвіртку, підібрав там Юрчикову шапку і увійшов знову в садок. Не треба було йому й двох кроків зробити, щоб повторилося все, як раніш. Тільки тепер вже пес жодної уваги не звернув на Юрчика, а промчав повз нього просто до діда з таким оглушливим гавкотом, що дід аж вуха затулив.
— Дідусю! Тікай! — злякано крикнув Юрчик.
Але дід і не думав тікати. Навпаки він голосно сміявся від щирої душі. І тут Юрчик упевнився, що пес зовсім не такий вже й страшний: він не хапав зубами діда за поли, не рвав, не кусався, а тільки гавкав та гавкав, підстрибуючи на одному місці біля дідових ніг.
— Молодець, Барбос! — задоволено вигукнув дід. — Добре гавкаєш! Хіба будь-який найхоробріший заєць встоїть проти такого гавкання?! Ну, та годі вже, годі, бо ми так і оглухнути можемо!
Тут дід кинув Юрчикову шапку за огорожу, і Барбос, як цього й треба було чекати, знову втихомирився в своїй будці.
— Барбос, Барбос! — гукав йому Юрчик в захопленні. — Хороший пес, розумний пес! Іди до мене!.. Діду, чого ж він не йде?
— Ех ти, дивак-дивачок! — сказав дід. — Невже ж ти й досі нічого не зрозумів? Невже я завів би живого пса, щоб тут з голоду та з нудьги пропав? Подивись-но!
І дід витяг з будки собаку. Той не пручався, не скиглив — не подавав ніяких ознак життя. І Юрчик зблизька відразу побачив, що то... іграшка!
Але ж яка іграшка!.. Зовсім як справжній пес — кудлатий, вухатий, коротконогий. Дід поставив його на сніг, а Юрчик присів навпочіпки і став розглядати.
— Це автомат, — сказав дід, — собака-робот. Заряджений він на певну кількість годин, щось на зразок радіоприймача-транзистора. У радіоприймача, щоб увімкнути його, треба натиснути кнопку. А цей прилад вмикається сам. Але вмикається тільки тоді, коли на певній відстані почується запах зайців. Тоді зразу починає діяти і рух, і звук, от він і мчиться з гавканням назустріч тому запахові!.. Зрозумів?
— Зрозумів! — зраділо вигукнув Юрчик. — Ось чому він на мене гавкав! У мене шапка з заячого хутра!.. Можна, діду, я спробую знов? Він же не кусається!
І Юрчик побіг підбирати свою шапку.
Невдовзі по тому до садиби підійшла сусідка, а за нею її мала дочка з лялькою-зайчиком на руках. Вони хотіли покликати до себе Юрчика з дідом — погрітися та випити чаю з варенням.
Підійшли вони до хвіртки й спинилися — що це тут робиться?
По садку, у великій дідовій шапці, що з’їхала йому на ніс, і з своєю шапкою в руках, весело регочучи, бігав Юрчик. За ним з гавкотом завзято носився кошлатий пес, а дід, зовсім без шапки, реготав, аж падав, дивлячись на них.
— Барбосом своїм любуєтесь? — сказала сусідка, підходячи до нього. — Що й казати — гарний винахід, зайців добре ганяє! Тут вже з сільської школи директор приходив, дивився. Хоче вас просити, щоб і для шкільного садка кілька таких псів зробили!
— А що ж, — сказав дід, — зараз канікули, нехай до моєї лабораторії в Інституті приїдуть юні техніки з їхнього шкільного гуртка. Багато не можна, а парочку цуценят зробимо!
Тим часом Юрчик підбіг до дівчинки.
— Тікай, Галочко! — гукнув він. — Барбос на твого зайця накинеться!
Але Галочка тільки засміялася. Вона вже знала, що Барбос лялькових зайчиків не займає. Адже вони зроблені з бавовни та з плюшу і заячим духом зовсім не пахнуть!
ПРИГОДА В ЛІСІ
І
— Хто це збирається їхати в кругосвітню подорож? — здивовано спитав дід, прийшовши якось увечері в гості до свого внука Юрчика.
Юрчик з мамою стояли посеред кімнати і розгублено дивилися на обідній стіл. На столі лежала ціла купа різних речей: тут були рушник з милом та зубною щіткою, труси, плавки та купальна шапочка, миска, ложка та ножик, алюмінієва кружка, дві буханки хліба, в’язка бубликів, добрячий шматок сала, кілька бляшанок з м’ясними консервами та згущеним молоком... На краєчку стола лежав ще порожній рюкзак і, якби він міг щось тямити, напевно думав би з жахом: "Невже вони намагатимуться оце все ввіпхати в мене?!."
Юрчик радо кинувся здоровкатися з дідом, а мама заклопотано сказала:
— Я готова заприсягтись, що двох буханок йому на три дні не вистачить! На вільному повітрі, та ще й в дорозі, у хлопців завжди буває вовчий апетит. Але ж більше, мабуть, у рюкзак не влізе!
І вона почала втискувати в рюкзак все те, що лежало на столі.
Поки вона це робила, Юрчик встиг пояснити дідові, в чім справа.
Зараз, під час літніх канікул, у них при школі є піонерський майданчик, там дуже весело, особливо в Юрчиковій групі, бо в них надзвичайний, чудовий вожатий Віктор. Він завжди вигадує щось цікаве. І от він надумав повести їх у похід аж на три дні! Вони поїдуть електричкою до якоїсь станції, де є ліс, і потім мандруватимуть лісом, і спатимуть у лісі, й купатимуться в лісовому озері, і сидітимуть біля вогнища серед таємничої лісової темряви...
"А може, ще й трапиться якась небезпека і доведеться її долати!" — потайки сподівалися хлопці. Дівчатка, звичайно, воліли б обійтися без небезпек...
Кожен мав узяти з собою харчів на три дні. А що брати? і скільки? — не на один же день, а на три дні!..
— Невелике щастя — гуляти з таким тягарем на спині! — сказала мама.
Рюкзак був напханий по самі зав’язки. Юрчик надів його на плечі й гордовито пройшовся по кімнаті. Хай не думають, що йому важко.
— Це просто жах! — сказала мама. — І хто це вигадав? Ти ще малий для таких мандрівок.
— Не я ж один їду! — обурився Юрчик. — У нас же всі такі, як я! І я давно вже не малий. Правда, діду?
— Правда! — сказав дід.
Мама з докором глянула на нього і хотіла щось казати.
— Почекай, — сказав їй дід, — Юрчик і справді вже не малий. І він, звичайно, спроможний іти в похід з таким же вантажем, як усі його товариші! От тільки шкода, що він не зможе допомогти мені випробувати мій новий винахід. А тут це було б саме до речі!
— Який винахід? — зацікавився Юрчик.