— Лангуста не бачили, чи що? — обурився Касянович, що саме, вчепившись руками за борт, до половини виліз уже з води.— Краще б допомогли — у-ух, як натомився! — вибратися мені з океану.
Ми кинулися на поміч знесиленому Нептуну, витягли свого Касяновича в човен.
Він трохи відпочив, потім підніс до губів наповнений водою бачок, раз-другий ковтнув...
Я розповів Касяновичу про Мертве Місто на дні. Він уважно вислухав і неквапно мовив:
— А й справді, мабуть, попливемо-таки у твоє Мертве Місто: мурени ж водяться в глибоких щілинах, серед підводних скель і урвищ.
Ми, хлопці, вперше в далекому плаванні, та вже чимало наслухались про дивовижну, химерну рибу — мурену: знали, що вона схожа на вугра або в'юна — довжелезна, спритна. А хижа та зажерлива — рот усіяний густими зубами! — вже й не говори. Бува, що й на людину нападає.
Касянович, кажуть, уже стонадцять разів полював за муреною. Але на наше прохання розповісти щось про неї цікаве й страхітливе лише посміхався.
Для нього, може, й не страшна мурена: он в лабораторії на "Вихорі" заспиртовані в банках десятки мешканців морських. Довжелезні вугри, морські змії, риби-їжаки, спрути-восьминоги, каракатиці — здобич Нептуна-Касяновича за всі його рейси на "Вихорі" в Індійський і Тихий океани. Мурени, правда, там чомусь не було. А він її пообіцяв привезти в рідний порт — зоологічному музею. Та й нам, хоч було воно й небезпечно, не терпілося швидше стрітися з муреною.
Аж ось і Мертве Місто.
Черепах тут уже не було—вони, мабуть, знайшли інші випаси, а може, злякалися, як і я їх. Та Касянович подумав, що я вигадав про ті черепахи. "Ач який! — посварився він пальцем.— Небилиць понавигадував". Зате риби ми побачили тьму-тьмущу. Перед нами, мов блискавка, шугала велика золотава макрель. На дні, серед піску, вовтузилися вайлуваті краби. А біля коралів, раз у раз тикаючись сплюснутим ротом об порослу мохом скелю, "викльовувала" осередок з напіврозкритої стулки великої черепашки чудернацька риба-папуга. Рибок-крихіток, мільки, було не злічити. Вона табунами гуляла довкола, навіть не лякалася, що з'явились люди. Всюди кучерявилися водорості, трава. Над ними підводилися стрімкі скелі, височіли пологі пагорби, на схилах росли дивні квіти-корали...
Зачарований підводним царством, я не хотів звідси пливти...
Касянович з Петраченком, ледь-ледь ворушачи ластами, лежали долілиць над скелястим підводним хребтом, що зводився з темного дна. Ліворуч його покривав не більш як метровий шар води. Це був непоганий "майданчик", де можна після прогулянок у морську глибину трохи перепочити. Коли ми на нього стали, вода сягнула тільки до плечей.
Касянович вирішив, що на мурену полюватимемо ми втрьох, а Василь Головатий доглядатиме риболовецьке причандалля.
Ми підпливли до "майданчика".
— Давай сюди твоє збіжжя,— звернувся до Головатого Касянович.
Щоб і Василь трохи попірнав, Касянович згорнув сачок, разом з гарпунами поклав його у відерце, прив'язав до дужки тоненьку линву, пірнув і кінець тієї мотузки прикріпив до підводного валуна. Отак! Нехай тепер цей поплавок гойдається на хвилях-брижах.
— Ну, хлоп'ята,— мовив наш Нептун,— а зараз і до праці пора.
Він прилаштував маску щільніше до обличчя — і пірнув. Слідом за ним і ми. Поринали все глибше й глибше, і від цієї глибини стало дзвеніти у вухах. Я чимдуж ворушив ластами, гріб під себе обома руками, але вода була непорушна, ніби це не вода, а прозоре, невидиме повітря. І взагалі, почував я себе невагомим, як космонавти у безповітряному просторі.
Можна було зупинитися на місці, розпластавшись, лягти і не тонути. Можна сісти — щільна, насичена сіллю морська вода утримувала, не давала спускатися на дно. Я спробував навіть кілька разів перекрутитися, мов на турніку. І що ви думаєте? Легко, нечутно перевернувся.
Касянович уже спустився на дно, вибрав серед коралових світло-коричневих скель зручну засідку і став чатувати на рибу. Головатий і Петраченко плавали віддалік.
Ось біля входу до підводної печери майнула темна тінь. А потім з'явилася... знаєте хто? — акула. Була вона невелика, завдовжки з мою руку. Не акула — акуленя. Але й воно — ач яке! — вже мало, як і дорослі акули, провожатого: смугасту, як зебра, рибку-лоцмана, що показує хижачці в океанських глибинах дорогу. Я, скажу вам, трохи злякався. Адже Касянович запевняв, що акул тут, біля бар'єрного рифу, де починається мілина, не водиться. І от — зустріч! А що як це акуленя кинеться на мене? Крім рушниці з невеликим тризубцем, у мене нічого більш немає — навіть ніж залишив у човні. Та Касянович махнув рукою: не звертай, мовляв, уваги!
Хижачка й справді попливла собі за рибкою-лоцманом кудись у гущавину коралових садів. Я не спускав її з очей, аж поки та видовжена, зелена тінь не розтанула в імлистому присмерку глибини. Потім повітря кінчилося, і довелося підніматись на поверхню. Я з хлопцями — Петраченком та Головатим — поспішаємо до свого "майданчика". Касянович, бачимо, пливе теж. Повертається він із здобиччю.
— Обережно! — гукає.— Не наближайтеся.
Усі ми здивовані цією пересторогою. Що сталося?
Касянович під ногами намацує тверде. Підводиться.
— Ось ти мені й попався! — каже, задоволений.
На капроновій линві висить незграбна риба брудного кольору. Слизьке темно-коричневе тіло її всіяне невеличкими, приплюснутими бородавками, а вподовж спини рідким частоколом стовбурчаться гострі шпичаки-голки. Рот широко розкритий.
— Страховисько яке! — вихоплюється в нас.
Такої риби ми не бачили.
— Принесіть хто-небудь відерце,— наказує Касянович.
Поки Володя Петраченко брьохав до поплавка по відерце, ми з Головатим розглядали підстрелене чудо-юдо.
— А знаєте, що це? — мовив Касянович.— Дорнорн. Так називають мешканці оцих островів дуже отруйну кам'яну рибу,— пояснив Касянович.— Дорнорн означає: бородавчатка жахлива. Вона мені оце й попалася.
Ми довідались: ця риба — дуже небезпечна. Отрута, що є в її бородавках та на кінчиках голок, відразу вбиває на смерть. До того ж зустріч із дорнорном завжди несподівана: риба підступна й хитра. Вона коричнева і, залягаючи на дні, зливається з коричневими кораловими брилами. Навіть коли на неї ненароком наступити, це вже означає смерть.