Ліс ставав дедалі густішим і темнішим, а сорока все перестрибувала з гілки на гілку, з дерева на дерево.
І раптом вона злетіла в повітря, закружляла над Нільсом і заторохтіла:
— Ах, я геть забула, що іволга кликала мене нині в гості! Самі розумієте, що спізнюватися неввічливо. Вам доведеться мене трохи почекати. А поки що всіляких вам гараздів, усього доброго! Дуже приємно було з вами познайомитися. — І сорока полетіла.
5
Цілу годину вибирався Нільс з лісових нетрів. Коли він вийшов на узлісся, сонце вже стояло високо в небі.
Нільс, утомлений і голодний, сів на коряве коріння.
"От уже посміється з мене Мартін, коли дізнається, як обдурила мене сорока… І що я їй зробив? Щоправда, одного разу я зруйнував сороче гніздо, але ж це було торік, і не тут, а в Вестменхегу. Їй годі про це знати!"
Нільс скрушно зітхнув і з досадою почав носком черевичка колупати землю. Під ногами в нього щось хруснуло. Що це? Нільс нахилився. На землі лежала горіхова шкаралупа. Ось іще одна. І ще, і ще.
"Звідки ж тут стільки горіхових шкаралуп? — здивувався Нільс. — Чи ж не на цій ось самій сосні живе білка Сірле?"
Нільс поволі обійшов дерево, вдивляючись у густі зелені гілки. Нікого не було видно. Тоді Нільс крикнув що було сили:
— А чи не тут живе білка Сірле?
Ніхто не озвався.
Нільс приклав долоні до рота і знову закричав:
— Пані Сірле! Пані Сірле! Озвіться, будь ласка, якщо ви тут!
Він замовк і прислухався. Спершу все було як і раніше тихо, потім зверху до нього долинув тонесенький, приглушений пискіт.
— Говоріть, будь ласка, голосніше! — знову закричав Нільс.
І знову до нього долинув тільки тужливий пискіт. Але цього разу пискіт ішов звідкись із кущів, з-під самісінького коріння сосни.
Нільс підбіг до куща і причаївся. Ні, нічого не чути — ні шурхоту, ні звуків.
А над головою знову хтось запищав, тепер уже гучніше.
"Полізу-но подивлюся, що там таке", — вирішив Нільс і, чіпляючись за виступи кори, подерся на сосну.
Дерся він довго. На кожній гілці зупинявся, щоб перепочити, і знову ліз угору.
І що вище він підіймався, то гучніше і ближче лунав тривожний пискіт.
Нарешті Нільс побачив велике дупло.
З чорної діри, як із вікна, визирало четвірко малесеньких білченят.
Вони вертіли навсібіч гострими мордочками, штовхалися, налізали одне на одного, плутаючись довгими голими хвостами й ані на мить не замовкаючи, пищали в чотири роти, в один голос.
Побачивши Нільса, білченята од подиву замовкли на мить, а потім, неначе набравшись нових сил, запищали ще пронизливіше.
— Тірле впав! Тірле пропав! Ми теж упадемо! Ми теж пропадемо! — верещали малюки.
Нільс навіть затулив вуха, щоб не оглухнути.
— Та не галасуйте ж! Хай один говорить. Хто там у вас упав?
— Тірле впав! Тірле! Він заліз на спину Дірле, а Пірле штовхнула Дірле, і Тірле впав.
— Постривайте, я щось нічого не збагну: тірле-дірле, дірле-тірле! Покличте мені білку Сірле. Це ваша мама, еге ж?
— Атож, це наша мама! Тільки її немає, вона пішла, а Тірле впав. Його змія укусить, його яструб заклює, його куниця з'їсть. Мамо! Мамо! Йди сюди!
— Ну от що, — сказав Нільс, — забирайтеся поглибше в дупло, поки вас і справді куниця не з'їла, і сидіть тихесенько. А я полізу вниз, пошукаю вашого Мірле — чи як його там звати!
— Тірле! Тірле! Його звати Тірле!
— Ну, Тірле так Тірле, — сказав Нільс і обережно почав спускатися.
6
Нільс шукав бідолашного Тірле недовго. Він попростував прямо до кущів, звідки раніше долинав пискіт.
— Тірле, Тірле! Де ти? — гукав він, розсуваючи густі гілки.
З чагарів у відповідь йому хтось тихесенько пискнув.
— Ага, ось ти де! — сказав Нільс і сміливо поліз уперед, ламаючи по дорозі сухі стебла і сучки.
У самісінький гущавині чагарів він побачив сіру грудочку шерсті з ріденьким, як віничок, хвостиком. Це був Тірле. Він сидів на тонесенькій гілочці, вчепившись за неї всіма чотирма лапками, і так тремтів зі страху, що гілка розгойдувалася під ним, наче від сильного вітру.
Нільс спіймав кінчик гілки і, як на канаті, підтягнув до себе Тірле.
— Перебирайся до мене на плечі, — скомандував Нільс.
— Я боюся! Я впаду! — пропищав Тірле.
— Так ти ж уже впав, більше падати нікуди! Лізь швидше!
Тірле обережно відірвав від гілки одну лапу й учепився за плече Нільса. Потім він учепився за нього другою лапою і, нарешті, весь, разом із тремтячим хвостиком, забрався Нільсові на спину.
— Тримайся міцніше! Тільки кігті не дуже запускай, — сказав Нільс і, зігнувшись під своєю ношею, поволі побрів назад. — Ох і важкий же ти! — зітхнув він, вибравшись із гущавини.
Він зупинився, щоб трохи перепочити, аж зненацька знайомий скрипучий голос задеренчав прямо у нього над головою:
— А ось і я! Ось і я!
Це була довгохвоста сорока.
— Що це у вас на спині? Дуже цікаво, що це ви несете? — стрекотала сорока.
Нільс нічого не відповів і мовчки попрямував до сосни.
Але не встиг він ступити і трьох кроків, як сорока пронизливо закричала, застрекотіла, залопотіла крильми.
— Розбій серед білого дня! У білки Сірле викрали білченя! Розбій серед білого дня! Нещасна мати! Нещасна мати!
— Ніхто мене не викрадав — я сам упав! — пискнув Тірле.
Проте сорока і слухати нічого не хотіла.
— Нещасна мати! Нещасна мати! — твердила вона.
А потім зірвалася з гілки і стрімко полетіла вглиб лісу, викрикуючи на льоту одне і те саме:
— Розбій серед білого дня! У білки Сірле викрали білченя! У білки Сірле викрали білченя!
— От тріскачка! — сказав Нільс і поліз на сосну.
7
Нільс був уже на півшляху, як раптом почув якийсь глухий шум.
Шум наближався, ставав дедалі гучнішим, і скоро все повітря виповнилося пташиним криком і лопотінням тисяч крил.
Зусібіч до сосни зліталися стривожені птахи, а серед них снувала туди-сюди довгохвоста сорока і гучніше за всіх кричала:
— Я сама його бачила! На власні очі бачила! Цей розбійник Нільс викрав білченя! Шукайте злодія! Ловіть його! Держіть його!
— Ой, я боюся! — прошепотів Тірле. — Вони тебе заклюють, а я знов упаду!
— Нічого не бійся, вони нас навіть не помітять, — хоробро сказав Нільс. А сам подумав: "А й справді — заклюють!"
Але все обійшлося благополучно.
Під прикриттям гілок Нільс із Тірле на спині дістався нарешті до білчиного гнізда.