— Де ж ти живеш? — запитав Удачник.
— А я з птахами живу. Мене гусяча зграя до себе взяла.
— Який ти щасливий! — вигукнув Удачник. — Ех, якби я міг стати таким, як ти! Якби і мене понесли звідси перелітні птахи!
Тут ворон, який досі мовчав, підштовхнув Нільса крилом і радісно каркнув:
— Говор-р-ри! Говор-р-ри! Скор-р-ріше говор-р-ри!
"Он воно що! Ось навіщо Фумле-Друмле приніс мене сюди! — подумав Нільс. — Невже я зараз знову стану людиною!.." Він відкрив рота і, завмираючи від хвилювання, почав:
— Стань переді мною,
Як миша перед горою…
І раптом замовк. Неначе забув усі чаклунські слова.
— Говор-р-ри! Говор-р-ри далі! — закаркав Фумле-Друмле.
Але Нільс тільки відмахнувся від нього.
А Удачник, який ні про що і не здогадувався, нахилився над Нільсом і сказав:
— Ну говори ж, говори далі! Я ніколи не чув таких віршів!
— І добре, що не чув, — сказав Нільс.
— Дур-р-рень! Дур-р-рень! — закаркав Фумле-Друмле.
— Помовч! — знову нагримав на ворона Нільс. Потім знову повернувся до Удачника і запитав:
— А ти чому хочеш стати таким, як я?
— Тому що я найнещасніша людина на світі! — вигукнув Удачник. — Ти тільки послухай, що зі мною трапилося.
І він розповів Нільсу, нічого не втаюючи, про свою біду.
— Так, тут будеш радий на край світу відлетіти, — погодився Нільс. — Але ж Невдасі від цього не стане легше!.. Послухай, я, здається, зможу зарадити твоєму горю.
Він підбіг до ворона і щось зашепотів йому на вухо.
— Дур-р-рень! Дур-р-рень! — закаркав у відповідь йому Фумле-Друмле.
А Нільс усе умовляв і умовляв ворона. Потім забрався до нього на спину, і вони полетіли — ворон і маленький чоловічок.
— Що це? — пробурмотів Удачник, стенувши плечима. — Напевно, я спав і мені наснився сон?
Поки він розмірковував над цим, хтось кинув у його вікно кілька аркушів зниклого рукопису.
І перед Удачником промайнули чорні воронячі крила.
Цілий вечір, до пізньої ночі, збирали Нільс і Фумле-Друмле розвіяні вітром аркуші й по одному приносили Удачникові. Вони підбирали їх на дахах і горищах, на гілках дерев і на садових доріжках, серед сміттєзвалища і на дзвіниці собору. Куди лише не зазирнули ворон і хлопчик!
Одного аркуша Нільс витягнув із собачої будки. Фумле-Друмле вирвав якийсь списаний аркуш прямо із рук торговця, коли той згортав з нього кульок для горіхів.
А щасливий Удачник розпрямляв, розгладжував кожну сторінку і складав їх за порядком.
— Ось усе на місці! — сказав він нарешті. — Спасибі тобі, маленький чоловічку! І тобі спасибі, вороне! Я гадав, ти мені біду накаркаєш, а ти мені ось яке щастя приніс!
Він схопив рукопис і, не зважаючи на пізню годину, побіг до Невдахи. Хай і щасливий Невдаха порадіє своєму успіху!
Фумле-Друмле і Нільс залишилися самі на даху.
— Ну що ж, треба повертатися назад, — сказав ворон Нільсу — Проґавив своє щастя, на себе й нарікай.
— Та ти не сердься, Фумле-Друмле, — сказав Нільс. — Надто вже мені жалко і Удачника і Невдаху.
Розділ сімнадцятий. Удома
1
Й ось нарешті Нільс побачив рідне село.
— Дивися, дивися, — вигукнув він Мартіну, — он вулиця наша! Ген наш дім! Попросимо Акку спуститися.
Але Акку не треба було просити. Адже вона була розумною гускою і сама розуміла, як хочеться Нільсові побачити рідний дім.
Вона запримітила за селом занедбаний ставок і наказала зграї спускатися.
Нільсу кортіло негайно побігти додому. Але він боявся зустрітися з кимось на вулиці й вирішив почекати до вечора.
Коли вже зовсім стемніло, він вирушив у село.
Мартін зі своїм сімейством теж пішов з ним. Він хотів показати дружині і дітям пташник, у якому провів свою молодість.
— Ми тільки глянемо разок і повернемося, — сказав Нільс старій гусці.
На щастя, вони нікого не зустріли, поки йшли селом.
Ось і знайомий двір. Вони обережно прошмигнули через хвіртку.
У дворі було тихо. Всі кури і гуси давно вже спали. Тільки з будинку долинали неясні голоси. Двері були прочинені, і звідти вузькою смужкою пробивалося світло.
Нільс зазирнув у щілину.
У кімнаті все було як і раніше: біля вікна — стіл, біля печі — скриня, і навіть сачок на старому місці, між вікном і шафою.
Мати з батьком сиділи за столом біля лампи. Мати щось плела, а батько штопав рибальську сітку. Під столом, згорнувшись калачиком, лежав кіт і тихенько муркотав.
— Де ж зараз наш синочок? — важко зітхала мати. — Мабуть, голодує та мерзне, поневіряючись по дорогах… А може, хворий лежить. Чи довго дитині захворіти!..
Батько нічого не сказав. Він тільки спохмурнів і ще нижче схилився над сіткою.
— А може, його і на світі вже немає, — знову забідкалася мати і крадькома витерла очі кінцем свого плетива.
"Та я живий! Я тут!" — ледь не вигукнув Нільс і сам витер рукавом сльози.
— Ти вже таке вигадаєш! — сердито одказав батько. — Почекай, повернеться наш синочок! Ми ще з ним порибалимо.
Але мати тільки схлипнула у відповідь.
— Де там повернеться! Якщо і живий, все одно додому не прийде… — говорила вона крізь сльози. — Скільки разів тебе просила: не карай ти його. Адже малий він та упертий — що з нього візьмеш? А ти, ледь що, відразу за ременя. От він і втік.
— Отакої, а сама ти його хіба мало лаяла?
— Та я легесенько, з любові…
— А я що, не з любові? Тільки ось одне невтямки — невже він Мартіна із собою узяв? Коли б собаку — це ще зрозуміло. Собака — друг людини. А тут гусак якийсь! Гусак людині не товариш.
— Як це не товариш? Ще й який товариш! — вигукнув Нільс і швидко затулив долонею рота.
— Хто це там пищить? — сказала мати, озираючись. — Миші, чи що? Прямо біда з ними, все зерно в підвалі перепсують. Ну ж бо, котище! Годі тобі маніжитися, рушай на лови!
Кіт позіхнув, потягнувся і ліниво почеберяв до дверей. Він повів носом управо, потім уліво. Ні! Мишачим духом не пахне.
А Нільс тим часом ні живий ні мертвий стояв за цебром з водою. Він боявся поворухнутися, боявся дихнути.
А що, коли кіт і справді сприйме його за мишу? І Нільс відразу уявив собі, як кіт кидається на нього, хапає і тягне в зубах до матері.
У нього аж піт на лобі виступив від страху та сорому.
Але кіт, не виявивши нічого підозрілого, загрозливо нявкнув у темряву і повернувся на місце.
Нільс переждав якусь мить, потім тихесенько вибрався зі свого сховку і поволі побрів по двору.