"А він тут навіщо?" — здивувався Нільс і розгублено глянув на Акку.
— Ходи, ходи, — сказала Акка. — Ми саме тебе чекаємо. Потім вона повернулася до орла і трохи нахилила голову.
— Тепер розказуй, Горго.
— Усе гаразд. Був я в Гліммінгенському замку, познайомився з вашими совами, — весело заговорив орел.
"Ага! Отже, Акка посилала його до сов!" — подумав Нільс і насторожився.
— Ох і далеко живуть ваші приятельки! Я вже гадав, що не встигну вчасно повернутися. Навіть додому не залетів — просто сюди зі свіжими новинами. Та й із совами цими було чимало клопоту. Прилетів, а вони, бачте, сплять… Усе в них навпаки, все не як у птахів. Інші вночі мирно сплять, а ці за день виспляться добре, а вночі по лісу нишпорять. Одразу видно — злодійська порода…
— Але ти їх таки розбудив? — боязко запитав Нільс.
— Атож. Стану я з ними церемонитися! Я так погладив дзьобом одну, що й друга сова прокинулася. Лупають обидві очищами, охають, ахають, ухають. Зосліпу та спросоння нічого збагнути не можуть. Вони і так не вельми тямущі, а тут, видно, останній розум їм одібрало. "Неподобство! — кричать. — Хто посмів турбувати наш сон?" Ну, я їм показав, хто сміє. Вони тепер надовго запам'ятають.
— Навіщо ж ти з ними так! — з докором сказав Нільс. — Вони, напевно, розсердилися, тепер у них нічого не вивідати.
— Як це не вивідати? — обурився Горго. — Та я вже все вивідав.
— І що? Що вони сказали? — ледь вимовив Нільс.
— Ти мене не перебивай, — сказав Горго, — а слухай. Я їх питаю: "Ви чого між собою розпускаєте плітки, про чужі таємниці базікаєте?" Вони туди, сюди… "Що ти! — бурмочуть. — Ми не знаємо нічого і не розуміємо, які такі таємниці". Я знову потрусив їх трішки. "А, кажуть, знаємо, пригадали. Нахилися, будь ласка, ближче. Ми цю таємницю можемо повідомити тільки пошепки і лише на вухо". І зашипіли мені в обидва вуха, як змії. Ну, я не сова, я шептати не буду. Я тобі прямо скажу…
— Кажи ж бо, кажи! — придушеним голосом прошепотів Нільс.
— Важко тобі стати людиною, — сказав Горго. — Цей гном таке вигадав, що й не присниться.
— Та не муч його, — втрутилася Акка. — Кажи швидше.
— Так от: не бути тобі, Нільсе, людиною, поки хто-небудь з доброї волі не захоче стати таким самим маленьким, як ти.
— Та хто ж захоче стати таким, як я! — у відчаї вигукнув Нільс.
— Постривай, це ще не все. Якщо знайдеться такий, ти повинен одразу ж вимовити заклинання. І ні слова не переплутати. Я це заклинання сто разів повторив, поки запам'ятав. А зараз ти запам'ятовуй.
І Горго заговорив повільно й урочисто:
— Стань переді мною,
Як миша перед горою,
Як сніжинка перед тучею,
Як сходинка перед кручею,
Як перед місяцем зоря.
Бурум-шурум,
Крути-верти.
Хто ти? Хто я?
Був — я, став — ти
— Як, як ти сказав? — перепитав Нільс. — Шурум-крути? Бу-рум-верти? Я — був, став — ти?
— Ну от усе й переплутав! Це ж заклинання! Тут кожне слово має бути на місці. Поміркуй лише: чи хтось захоче стати таким, як ти, а ти своїм "бурум-крути" все зіпсуєш. Слухай спочатку.
І Горго промовив спочатку. А Нільс дивився йому прямо в дзьоба і повторював слово за словом:
Бурум-шурум,
Крути-верти.
Хто ти? Хто я?
Був — я, став — ти.
Розділ шістнадцятий. Удачник і невдаха
1
Після перших же нічних заморозків Акка Кебнекайсе звеліла всім готуватися до відльоту.
Тепер зграя була майже втричі більшою, ніж навесні.
Двадцять два гусенятка мали здійснити свій перший переліт.
Напередодні відльоту Акка влаштувала гусеняткам іспит. Спершу кожне окремо показувало своє мистецтво, потім усі разом. Це було дуже важко: треба було разом злетіти і в строгому порядку вишикуватися клином. Десять разів Акка змушувала гусенят піднятися і спуститися, аж поки вони навчилися тримати відстань, не налітати одне на одного і не відставати.
Наступного дня удосвіта зграя покинула Сірі скелі. Попереду летіла Акка Кебнекайсе, а за нею двома рівними вервечками тяглася ціла зграя — вісімнадцять гусей справа і вісімнадцять гусей зліва розмірено змахували крильми.
Нільс, як завжди, сидів верхи на Мартінові. Час від часу він обертався назад, щоб перелічити гусенят, — чи не відстав хто? Чи всі на місці?
Гусенятка старалися як слід.
Вони відчайдушно били крильми об повітря і покрикували одне на одного:
— Тримайся правіше!
— Куди ти виліз?
— Ти мого хвоста зачіпаєш!
Лише Юксі був усім невдоволений. Не минуло й години, як він жалібно запищав:
— Акко Кебнекайсе! Акко Кебнекайсе! У мене крила втомилися!
— Пусте, відпочинеш уночі! — крикнула Акка.
Але Юксі не вгамовувався.
— Не хочу вночі, хочу зараз! — пищав він.
— Помовч, помовч! — зашипів на нього Мартін. — Ти ж найстарший! Як тобі не соромно!
Юксі стало соромно, і він замовк. Але за годину він знову забув, що він старший, і здійняв пискіт:
— Акко Кебнекайсе! Акко Кебнекайсе! Я хочу їсти!
— Зачекай! — вигукнула Акка. — Прийде час, усі їстимуть і ти поїси.
— Не хочу чекати, хочу негайно! — пищав Юксі.
— Не ганьби батьків, — зашипіли Мартін і Марта. — Ось довередуєшся, що Акка вижене тебе зі зграї. Що тоді робитимеш? Адже пропадеш сам.
Юксі і сам знав, що пропаде, і замовк.
Одна за одною залишалися позаду засніжені гори.
— Дивіться і запам'ятовуйте! — казала Акка гусенятам. — Ця гора називається Сар'єчокко, а поряд — Порсочокко. Ось цей водоспад називається Зьофаль, а цей Ристо. А гірське озеро під нами…
Але тут гусенятка захвилювалися.
— Акко! Акко! — закричали вони. — У нас в голові не поміщається стільки назв. Вони такі складні…
— Нічого, — відповіла Акка. — Чим більше вкладати у ваші голови, тим більше в них залишиться місця!
— А як називається он та гора, найвища? — запитав Нільс.
— Вона називається: Ке-бне-кайсе! — урочисто проказала стара гуска.
"То он воно що! — подумав Нільс. — Справді, Акка народилася тут. Тому її й називають Аккою Кебнекайсе. Ну звісно ж, така знаменита гуска, як наша Акка, мала народитися не де-небудь, а біля найвищої гори!"
І Нільс з іще глибшою пошаною поглянув через голови гусей на вожака зграї.
Лопарі теж ішли на зиму подалі від суворих гір. Нільс бачив, як вони сходять униз цілими стійбищами, з оленячими стадами, з домашніми пожитками. Навіть житла з собою забирають.