— Ср-р-рібло! Ср-р-рібло! Ср-р-рібло! — закаркали ворони. — Ур-р-ра! Ср-р-рібло!
— Передчасно радієте, — сказав Смірре. — Його ще треба дістати!
Він потер лапою жалюгідний залишок вуха і задумався.
— Я, здається, зможу вам допомогти! — нарешті промовив він. — Хочете знати, хто може відкрити цей глек?
— Говор-ри! Говор-ри! Говор-ри! — закричали ворони.
— Є тут один хлопчисько, — сказав Смірре, — він зі старою Аккою подорожує. Що за майстер — золоті руки!
— Де він? Де він? — знову закричали ворони.
— Я можу показати вам дорогу, — сказав Смірре, — але за це ви повинні віддати хлопчиська мені. У мене з ним деякі рахунки.
— Бер-ри його! Бер-ри! Бер-ри! Нам не жаль, — каркнув Фумле-Друмле. — Тільки спер-ршу хай кр-ришку відкр-риє!
2
Нільс прокинувся раніше за всіх у зграї. Він вибрався зі своєї пухової постелі під крилом Мартіна і пішов бродити по острову.
Нільсу дуже хотілося їсти. На щастя, він наткнувся на кущик молодого, тільки пророслого щавлю. Нільс зірвав один листок і взявся висмоктувати зі стеблинки прохолодний кислуватий сік. Висмоктавши все до останньої краплини, він потягнувся за другим листком. Раптом щось гостре ударило його в потилицю, чиїсь чіпкі кігті уп'ялися в комір його сорочки, і Нільс відчув, що піднімається в повітря.
Нільс крутився і смикався, як блазень на ниточці. Він махав руками, дриґав ногами, відбиваючись від невидимого ворога, але все було марно.
— Мартіне! Мартіне! Сюди! До мене! — закричав Нільс.
Але замість Мартіна до нього підлетів величезний ворон.
Він був чорнішим за сажу, гострий дзьоб його загинався гачком, а маленькі круглі очиці горіли жовтими злими вогниками.
Це був отаман воронячої зграї — Фумле-Друмле.
— Не р-р-розмовляти! — хрипко каркнув Фумле-Друмле Нільсу в самісіньке вухо, — а то я виклюю тобі очі.
І щоб Нільс не сприйняв його слова за жарт, клюнув його спершу в ногу. А ворон, який тримав Нільса в кігтях, так струсонув його, що Нільс по самісінькі вуха провалився в комір власної сорочки.
— Тепер у дор-рогу! — скомандував Фумле-Друмле.
— У дор-рогу! Скор-ріше в дор-рогу! — каркнув у відповідь його товариш, і обидва ворони люто залопотіли крильми.
Нільс хоча й звик літати, але цього разу подорож повітрям не дуже йому сподобалася. Він бовтався, як мішок, між небом і землею. Воронячі кігті дряпали йому спину, комір наповзав на самісінькі очі.
"Треба запам'ятати дорогу, — думав Нільс. — Як же це ми летіли? Спершу над озером, потім повернули направо. Отже, по дорозі назад слід звертати наліво… А ось і ліс! Добре, якби сорока попалася назустріч. Вона вже на цілий світ роздзвонить про моє нещастя, — може, і гуси дізнаються, де я. Вони тоді неодмінно прилетять мені на виручку".
Але сороки ніде не було видно.
"Ну гаразд, я і сам виплутаюся з біди", — подумав Нільс.
На одному дереві Нільс побачив лісового голуба і голубку. Голуб надувся, розпушив пір'я і гучно, переливчасто воркував. А голубка, схиливши голову набік, слухала його й од задоволення погойдувалася з боку на бік.
— Ти найкрасивіша, найкрасивіша, найкрасивіша! Немає нікого красивішого за тебе, красивішого за тебе, красивішого за тебе! Ні в кого немає таких пістрявих пір'їнок, таких гладесеньких пір'їнок, таких м'яких пір'їнок! — співав голуб.
— Не вір йому! Не вір йому! — прокричав зверху Нільс. Голубка так здивувалася, що навіть перестала розгойдуватися, а в голуба від обурення забулькотіло в горлі.
— Хто, хто, хто… хто сміє так перечити, так перечити? — забурмотів він, озираючись.
— Викрадений воронами! — вигукнув Нільс. — Скажіть Ацці… Але зараз же він побачив гострий дзьоб Фумле-Друмле.
— Бер-р-режи свої очі! — каркнув ворон.
З усього було видно, що Фумле-Друмле готовий виконати погрозу. Нільс увібрав голову в плечі й сильніше примружився.
Коли він знову розплющив очі, старий ліс був уже позаду.
Вони летіли над молодесеньким березовим гайком. Бруньки на гілках уже почали лопатися, і дерева стояли наче в зеленому пуху.
Веселий дрізд кружляв над берізками, то злітав угору, то сідав на гілку і без угаву щебетав:
— Ох, як добре! Ох, як добре! Ох, як добре!
І, передихнувши трохи, починав цю пісеньку спочатку, тому що жодної іншої він не знав.
— Ох, як добре! Як добре! Як добре!
— Ну це кому як! Кому добре, а кому і не дуже! — вигукнув Нільс.
Дрізд задер голову догори й із здивуванням прокричав:
— Хто це тут незадоволений?
— Воронячий бранець! Воронячий бранець!
Цього разу ухилитися від ворона Нільсу не вдалося. Фумле-Друмле налетів на нього і твердим, гострим дзьобом стукнув прямо в лоба. Удар був такий сильний, що Нільс, наче маятник, захитався — вправо-вліво, вправо-вліво — і сорочка його загрозливо затріщала.
Будь-кого іншого такий удар назавжди відучив би суперечити воронам, але Нільса не так-то легко було залякати.
Пролітаючи над селом, він побачив шпаківню, прилаштовану на високій березі. Біля шпаківні сиділи шпак і шпачиха і весело співали:
— У нас чотири яєчка! У нас чотири хороші яєчка! У нас буде чотири розумних, красивих пташенятка!
— Їх викрадуть ворони, як і мене! — закричав Нільс, пролітаючи над ними.
— Хто це кричить? Кого поцупили ворони? — заметушилися шпак і шпачиха і про всяк випадок сховалися в своєму будиночку.
— Мене поцупили! Мене, Нільса Хольгерсона! Скажіть це Ацці Кебнекайсе! — прокричав бідолашний воронячий бранець і весь зіщулився, готуючись до розплати за свою сміливість.
Але ворони не чули його. Вони щосили працювали крильми, поспішаючи до гори, яка самотньо височіла серед голого поля.
3
Ще здаля Нільс побачив якусь темну хмару, що повисла над горою. Її крутило, наче вихор на одному місці, то підіймаючи вгору, то прибиваючи до землі.
Фумле-Друмле і його супутник грудкою впали в цю живу хмару.
— Скор-ріше! Скор-ріше! Скор-ріше! — закаркали ворони, й уся зграя завертілася ще швидше.
Нільс розгублено роззирнувся навсібіч.
"Навіщо вони мене сюди притягли? Що їм від мене потрібно?"
І, наче у відповідь, Фумле-Друмле дзьобнув Нільса в голову, підштовхуючи його до глека.
— Дивись пр-рямо, — прокаркав ворон. — Цей глек повен срібла. Ти повинен відкрити його. Не відкриєш — очі виклюємо, відкриєш — з шаною відпустимо.