Та не так просто тирлич дається до рук, бо пильно охороняє його нечиста сила. Той, хто наважиться добувати це чар-зілля, ризикує життям. Для початку треба було вдосвіта на Івана Купала без лопати і без ножа виконати корінь плакун-трави. Ця трава, за повір'ям, відганяла всяку нечисть, змушуючи її плакати. Корінь плакуна засушували, вішали на червоній нитці на шию і цілий рік носили під сорочкою. Аж тоді вже не страшно було йти на Лису гору, розганяти відьомський хоровод і рвати тирлич.
Та минали роки, і чудесна сила чар-зілля поступово кудись зникала, ніби випаровувалася. А коли всі цікаві переконалися, що росте воно не тільки в Києві на Лисій горі, а й біля рідного села чи міста, то й зовсім інтерес до тирличу зачах: що може бути, мовляв, надзвичайного в рослині, коли її, хай не отак запросто, але можна при бажанні знайти?
Лише сільські дівчата не втрачали віри у хрещате зілля, вишукували його, потай рвали, виходили опівночі за ворота й одним подихом випалювали: "Тирлич, тирлич, нам хлопців приклич, од одного до двох, од двох до трьох, од трьох до чотирьох… од одинадцяти до дванадцяти!" — Говорили так, та й закопували мерщій зілля біля воріт.
Пригадую, одного разу, в дитинстві ще, я мимохіть підслухав таке дівчаче намовляння. Тоді мені так хотілося, щоб воно справдилося. Бо вельми вже невеселим було наше село без дорослих чоловіків, які десь далеко-далеко, аж на війні, уже кілька зим зимували і кілька літ літували.
Я розповів про почуте сусідським хлопчикам Павлові і Ростиславові. І ми втрьох шукали тирлич, потай від матерів вибігали вночі на вулицю й благали: "Тирлич, тирлич, батька приклич…" І мені з Ростиславом тирлич допоміг, а Павлик свого батька так і не докликався…
Відтоді минули роки і роки. Та кожного разу, натрапляючи на тирлич-зілля, мене охоплює дивне почуття, ніби доторкаюся до якоїсь особливої таїни, заповіданої дитинством на все життя.
— У долі тирлича, — кажу, — зараз починається другий розквіт.
— Не другий, а третій, — поправляє Іван Михайлович. — Тисячоліття тому в наших предків-слов’ян це зілля було не менш популярне, ніж тепер звіробій. Мабуть, не було хвороб, які б не лікували тирличем. Тоді це зілля ледве зовсім не винищили. Отже, слава для рослини — іноді вельми кепська штука…
Зірка Полісся
На протилежному боці галявини під кущем свидини я помітив синю цятку. Вона вирізнялася на прижухлому тлі осіннього різнотрав’я. Підійшов — а це велика квітка з жовтавою серединкою і витончено-ніжними яскравими пелюстками. Такої я ще й не зустрічав.
Залишаю рюкзак, щоб позначити місце, а сам чимдуж по схилу вниз, до Горині. Десь там Носаль полоще корінці лікарського зілля — один знайомий дуже просив принести. Ага, ось і він. Сидить навпочіпки біля води.
— Іване Михайловичу! — гукаю зраділо. — Аби ви знали, що я знайшов!..
— Тс-с!.. — Носаль застережливо посварився пальцем. І жестом наказує присісти поруч.
Коли я виконав його наказ, Іван Михайлович шепоче:
— Послухайте музику осені.
Спочатку я нічого не розумію. Та прислухаюся — справді ніби музика доноситься:
"Тінь-тюль! Цінь-тюль!.."
Ага, он воно що! На стрімкому і високому протилежному березі Горині прямо над річкою розмахнув своє гілля величезний дуб. Певно, не одне століття силкується вода підмити його, але дерево цупко тримається вузлуватим корінням за вапнякову землю і не поступається перед натиском річки. Саме з цього дуба раз у раз скапують стиглі жолуді. І тоді по сизому дзеркалі Горині розбігаються тремтливі кільця.
"Тінь-тюль"! Цінь-тюль!.." — видзвонюють жолуді об воду.
А далі за річкою золотаво палахкотять осики, тут і там серед зелені ліщин мерехтять рожеві іскри бересклету, височать сосни, мов пензлі вмочені в ультрамарин неба.
"Тінь-тюль! Цінь-тюль!.."
— То що там ви відкрили? — нарешті запитує Носаль.
— Ходімо, покажу. Може, ще й ви такого не бачили.
Веду на галявину.
— О, та це ж айстра! — каже Іван Михайлович.
— Айстра? — не можу приховати розчарування.
Уже й сам завважую у квітки схожість з тими айстрами, які тисячу разів бачив на квітниках. Тільки у цієї стебло чогось аж надто буйне. Але то, мабуть, тому, що в траві росте. А я-то думав, недотепа, яку квітку вона мені нагадує…
— Всього-на-всього айстра?..
— Айстра, — ще раз стверджує Носаль. — Тільки не всього-на-всього, а дика айстра. Хіба цього мало?
Проте повністю зміст сказаного я осягнув значно пізніше. Було, не раз виходиш узліссям десятки кілометрів, а на синій вогник айстри так і не нападеш. Бо, вивівши десятки сортів садових айстр та населивши ними квітники у містах і селах, доглядаючи і леліючи, людина нічого не зробила для збереження айстри дикої. Єдине, що збереглося, — давні народні назви рослини. Ласкаві, поетичні, вони передають і ставлення наших предків до осінньої красуні: синій цвіт, ромашка голуба, гайстра, волове око, волові очка, піддубровник. А ще зірочка. Остання назва напрочуд вдала! Адже квітка айстри — це ж і є, по суті, багатопроменева зірочка. До речі, наукова назва "айстра" походить від грецького слова, яке в перекладі теж означає "зірка".
І з айстрами в давнину були пов’язані всякі повір'я. Сам батько ботаніки Теофраст писав: "Стверджують, що айстра допомагає в хорошій справі". Однак застерігає, що для цього викопувати рослину треба з коренем і обов’язково вночі, попередньо звівши над нею намет — так тільки зберігається її сила…
Опівночі айстри в саду розцвіли…
Умились росою, вінки одягли,
І стали рожевого ранку чекать,
І в райдугу барвів життя убирать…
Пригадуєте, в Олександра Олеся? Поет так і назвав свій вірш "Айстри". Не знаю, з якої причини, але мені він завжди спливає в пам’яті при зустрічі з дикими айстрами.
Можливо, дехто заперечить: яка там у диких айстр "райдуга барв"!..
Але не поспішайте із запереченнями! Одного разу восени я таки натрапив на нехожений яр (він був посеред широкого поля, тож худоба туди не заходила, а люди — лише вряди-годи). І весь південний схил того яру палахкотів квітом диких айстр. Це палахкотіння справді нагадувало веселку: вигравали кольори від бузково-рожевого до темно-голубого.
І марили айстри в розкішнім півсні