То як це ти з ним пожартуєш, сидячи отак через стіл, — а ще ж вона побачила, що дівчата кидають роботу — додому йдуть, і трохи посунулася стільцем до дверей, щоб бачили її, як вона сидить, щоб же і цим не було роботи балакати; хіба зачепиш яким словом, чого він прищепок уже не чіпляє, як став їздити на мотоциклі, або іншого якого чорта — скажи-но слово, та й буде тобі те, що й ти не мовчиш, жалко тобі його; але ж якби знав, чи вийде воно на жарт, чи візьме сказиться — якби ж вона його знала, що казати, а так то й мову їй потягло, тільки й всього, що дивилася та за губи себе чіпала пучками, так лякалася, що вже дівчата повиходили і це вони вдвох, а так більш нікого. Омельчук, проте, й уставав, і за спину їй заходив, але б вона нізащо не оглянулася, щоб не показати, як їй страшно. Бо було вже хіба не одній таке-го, — і Ярину аж тіпало колись, як вона в емтеесі робила, і хтось казав, що застали її з кимсь там у майстерні, а вона його й близько не бачила, тільки жінку його добре знала, бо вона в шкільному буфеті торгувала; але що більше Омельчуком водило з кутка в куток та більше балакав, то Сікорській одлягало на душі, й де той страх дівався. А як спирався на вікно і плечима якось так двигав, аж летнік ворушився на ньому, як живий,— скільки вона себе знає, то він у цьому летніку — ще в тридцятих роках до клубу бігав, і любив розказувати, як вони тоді жили, не плакали, як оці тепер, а буряка якогось звариш, бігом наївся, і вйо, і ще й веселитися уміли, — то вже Марії й думати десь виходити не хотілося, сиділа б тридні отако. І це тобі не так, що хтось там сказав, а вже й до такого гріха доходило, що діти балакали — то це горе було. Нінин хлопець, чи й у школу аби ходив,— такий, як вчепиться "цьоцю, пустіть Славку погуляти", вони ж сусіди, і в того мати швачка, а Ярині жаль як не хотілось одпускати, і бачила вона, що й синові охоти великої не було, — чогось за ту Ніну стільки вона переживала, бо та не раз їй підішле когось — бачте, бачте, це вона шиє вдома, а не я,— то й не хотіла, щоб і діти гралися, хоч що вони там винні. Але Нінине таке вредне — як не по йому, то він ще й так: я-но знаю, чого це ваш Славка в шароварах ходить — бо в нього ноги криві; а потім не вдержалася і нагримала на Ніниного, ну то й він сказав. Не забуде довіку. "А вас бачили з дядьком у майстерні, бачили".
Нехай він собі мучиться, як йому так вгодно, ніхто ж його не силував до цієї роботи; як оно Візнюк поробив трохи бригадиром та ще й на пенсію не вийшов, а вже сказав, що краще молоко по людях збирати підводою, тільки не командувати; а інші дядьки в таких самих летніках, що котрому жінка випрасує, то ще й нічого, а в інших — кишені аж не вивернуті, поволі котять велосипедами, нікуди ж їм бігти, й пообідати заїжджають; а цьому дуркові хіба страва в голові. Однако Сікорська з жалем якимсь дивилася на ці летніки, аж білі од прання, і їй, бувало, цілі химери вставали на пам'ять, що от тільки в такій одежі чоловікам і ходити, — ще в когось вони з борошновим духом на плечах, а в кишені зернин з кілька й зимою найдеш, таких, що на зуб не візьмеш, а в кого від гною слід на рукаві — вже й не одпереш; аж затишніше в селі робиться, як чоловіки в цих летніках, такі вони вічні, затишні; хіба в Омельчука він трохи чистіший, конторою чуть од нього, примерхлим таким духом паперів, поскладуваних десь у комірчині, що й сили від них вже ніякої — так, бабі якійсь роки на пенсію пощитати. Диво, ще й велике — чого це їй закортіло порівнювати, що цей летнік такий, а в тих — інші, і щоб це вона хтіла, щоб у неї був чоловік і який дух був у його летніка — такий чи такий; зі спокоєм вона відчувала, які ці руки легкі на її плечах і пальці, що попали не на матерію, а трохи торкалися шиї — вогкуваті, аж крейдою чуть од них; бо й видніше зробилося за вікнами, церковну огорожу побачила і металеві шпичечки на ній, хоч саму церкву не дуже то й видно, але й бачила трохи емтеесу і вищерблену по верху кам'яну стіну, що огороджувала церкву од емтеесу і до якої з вулиці кріпився дерев'яний паркан емтеесівський, і так якось було ніяко. Сікорська знала, що просто так воно не буває, щось має всередині бути, не інакше, і це б прислухатися до себе, й хотіла вона цього, аж не ворушилася, — та тихо було на душі. Тільки всередині, десь із-під рук, трем легенький пройшов, аж плечима вона сіпнула, буває од холоду так. Якби десь давніше знаття за таку долю, ще б, може, бідкалася, але на цю пору — сумно зраділа. Це вже її, отак воно буде, не жди іншого. Друге їй, однак, пекло: що це, може, він такий, і так воно все. І він розумом торкався, бо ще боявся її — аж з-поза спини став; і як тоді в президію намовляв, то балакав кудись убік, але далі її думки не йшли, бо що це виходило — що вони чимсь однакові обоє; та де. Якби вже не цей вечір, — якраз та пора, коли не те щоб сутеніло, а розвидняється на якийсь час, наче бахнуло десь й засвітило весь куток аж до неба, — їй би, певне, ще цей сон не пройшов, а так все більше оживало те, друге, на вулиці, — де там хто стоїть і що кажуть, і чи знають за неї, що вона тут.
Йшла б вона з цьої хати, чого ж сидіти, якась там робота є, і це б полежати, бо вже чогось падала на ноги, — і це ще треба бабі Богиньці її перейняти, чогось же хоче — вторгувала вона там що чи ні, — в очі так заглядає, а зігнутим пальцем помуляла їй в бік, як все робить — немов лоскотала; чого це, Манько, у тебе плаття розірване, а я зайшла води напиться, вона в сільраді така холодна, ніде на містечку такої нема, хтось же не лінується з берега принести; а я оно яблучко в артіль несу — вони мені фартушка шиють, а це позачинялись чогось. І я заходила, каже Марія, а вже зачиняно, хтіла, щоб застрочили, з автобуса сходила, і чимсь продерло. Та це й я вже гляжуся, каже баба Богинь-ка, як де йду, бо нема спасу, — хіба на них напасешся, чув.
їй хіба не цікаво було, чого це з Солом'яної Ганя носила серце на Прокопчуків, але що Марія могла їй сказати, як вона сама боялася думати: не думала вона туди йти; але Петро її оно підвозив до лікарні — і як ти йому скажеш не хочу, як просить прийдіть-но, Марія, там ми Ігоря в армію оддаємо; але це так зарані чого просять — вона догадувалася, їй таке вже було раз, що треба йти та помогти, — Марина там буде і Вєра — ці вміють, Марина то куховаркою вже давно, її кличуть до всіх, ну й Ганя — сама недавно провела хлопця в солдати; проте в неї чогось не вийшло — хоч там усього було, ніхто не скаже; але дворик маленький, вони взяли повирубували кущі смородини, щоб було де столи поставити — й так не вгодили; вона тоді всім сказала, що взяли повирубували, дурні, смородину, хтіли, щоб добре було, а вони понапивалися, наїлись та ще й обговорюють, що не так. Марія на кухні стояла й чула, як Ганя цій Гані вишіптувала, що чого це було аж два кабани різати, й одного стачило б. Що їй було невгодно — ніхто ж не думав; вона тоді давай згадувати, що чого це ви, Гань, до мене на вечоринку не прийшли — хіба я вас погано просила; а Ганя й собі: а я вас хіба погано просила. Ну в тої чоловік — куди з ним підеш, нап'ється, хіба ви не знаєте; а вдома ж сідав за стіл — то чо' це, не мона було й сюди прийти, і вже аж сердилася, як з кухні йшла: "Ой, ідіть, і ви мені геть не розказуйте, бо я не люблю..."