Таке дівоче серце, таке його кохання. Цвіте, сіяє, пахощами райськими вабить, і звідкіля йому світ світить, туди воно і повертається. Жаль було і панії Ганні бідолашного Ігната, та знала вона, що людської натури не переможеш. Нехай так буде, як мусить бути. Нехай дівоче серце само своєї долі шукає. От її розум; такий же розум і в її пана Йвана.
Не помилилась же Оленка, покохавши Павла Піддубня. Він наче ждав її з України: нікого ще не любив, любив тільки свої книжки та малювання, та голосну бандуру. З первих вечорів постеріг він, що то за сояшне, живе серце у вродливої дівчини. Радіючи душею, взявся він освітити науковим світлом ту голівку, що дивом йому здалася, що мов усі Фідії вкупі з Рафаелями її видумали, а тим часом серце його первим коханням зайнялося. Чужа вона — ся думка його зупиняла. Слова ніколи про себе їй не промовив, та серце його мовчки з дівочим серцем пойнялося. І вона йому не признавалася, що з нею діється; все він думав, що душа її живе з Ігнатом. Поти з собою козак боровся, поки аж занедужав. Тоді сестра довідалась, яке лихо сталося, почала за Оленкою пильно дивитись, довідалась, збагнула жіночим серцем і вилічила брата розмовою і розвагою.
Інше тепер стрітила Оленка Павла Піддубня, як прийшов він у кохану його сім'ю. В раю вона тепер жила і раєм його осіяла.
— Оленко, серденько! — каже Павло.— Коли ти мене вірно любиш, то у всьому мене послухаєш.
— Як батька-матері! — каже Оленка.— Ні,— більш! Ти мені й батько, й мати, ти моє все!
Дівоче слово кохане! Хто тебе чув замолоду, до самої смерті тебе не забуде.
— Поїдьмо зо мною на край світу, Оленко!
— Поїдьмо, полетимо в парі! — каже Оленка.
— У мене, хвалити Бога, є достаток; облетимо з тобою весь світ, а потім вернемось на Вкраїну, з батьком-матір'ю побачишся, та й будемо жити в мене в дідовому хуторі.
Після сії розмови, мов тільки крильцями голуб'ята стрепенули. На завтра вже вони летіли далеко-далеко в вирій, де літо й зиму одні квітки осипаються, а другі зацвітають...
VI
А бідолашний Ігнат тим часом до столиці, мов до Божого раю, прямує. Прийшов, розпитався пана Йвана. Тяжко було пану Йвану його стрічати — мов сам йому гіркої наготовив. Чи знав же то він, як воно складеться, завозячи Оленку на чужу сторону? І рідний брат не оборонив би Ігната од його долі.
— Де моя Оленка?
— Умерла! — от що мусили безталанному москалеві сказати, бо й справді вона для його вмерла.
Поблід Ігнат, затрусився, поник до землі, як підкошена папороть, засумував тяжко; у лазареті з місяць пролежав, а потім і не ходив більш до пана Йвана, і не питав про Оленку. Москалем він одиноким вік звікував, мов той дуб суховерхий.
Не всі тії сади цвітуть,
Що весною розвиваються...