Диво

Страница 77 из 222

Загребельный Павел

Коснятин, супроводжуваний своїми ловчими, виїхав назустріч Ульву і Торду. Впоперек сідла поперед себе тримав оленя, спливаючого кров'ю, сам увесь був у крові, шапка йому збилася набік, в русявій бороді заплутався жовтий листок з берези, де й поділася чепурність і прибраність посадника. Зате був радий Коснятин і торжествуючий, вивозячи назустріч княжим охоронцям свою здобич, хотів похвалитися перед князем своєю вмілістю й здобичливістю, але враз смикнув за повіддя, не запримітивши посеред варягів Ярослава, здивовано поспитав:

— Де князь?

Варяги схитнули плечима: хто ж йаго відає?

— Ви ж з ним їхали!

Торд хоч непевно змахнув рукою, а Ульв дивився на посадника з такою байдужістю, мовби ні сном ні духом не відав про існування якогось там князя.

— Де він? — не відставав Коснятин.

— Звелів нам їхати, — врешті спромігся на слово Торд.

— Куди?

— Я забув, — щиро мовив варяг. — Сказав нам: під... кудись під... а куди?

— Може, під три чорти? — засміявся врешті й посадник.

— А таки, мабуть.

— То де ж його шукати?

Варяги визнали за ліпше знову змовчати.

А Ярослав тим часом, досхочу наблукавшись і втративши будь-яку надію вибратися з осточортілого Звіринця, забачив попереду за обрідними деревами на невисокому піщаному бугрі стару хижу. Щоб добратися до пагорба, довелося переїхати через струмок, який в суху погоду, мабуть, ледь жебонів, а тепер розлився каламутними водами, мовби й справді щось путяще. Кінь обережно переступав ногами, вибираючи, куди стати, він був аж занадто обережний, чого не скажеш про верхівця, на якого знов найшла морока, знов темно завирувала в ньому кров, не зауважуючи дощу й багнюки, знову жив він пронизливими пахощами того ясного осіннього лісу, де вперше спіткав дивовижну дівчину, що вирвала його з багатолітньої сплячки, пожбурила в світ гріховний, склубочений, дикий, але ж водночас який спокусливий.

Кінь, вибравшись нарешті на піщаний схил, радісно заіржав, і, мовби зроджена тим конячим покликом, з хижі виповзла на світ божий чудернацька постать. То був невисокий, обідраний дощенту чоловічок. Замість корзна мав на собі якусь луб'яну покривку, що мала захищати його, видно, від дощу, а може, слугувала й за одіж на зиму. Ярослав під'їхав ближче. Не хотів бачити тут жодної живої істоти, окрім тої, заради кого подався до лісу, отож не мав у душі бодай крихти милості чи жалю до цього упослідженого обдертюха. Не розжалобили князя ні добрі, майже дитячі очі незнайомого, світлі, як весняна днина, ні сколошканий рудуватий заріст, у якому ховалося, певно, ніколи ге вмиване лице, ні подобизна зброї, триманої чоловічком у брудній правиці, — обпалений з одного боку гострий дрючок, що мав слугувати за списа.

— Хто такий? — грізно поспитав князь, мало не топчучи чоловічка конем.

— Ловища... доглядаю... — несподівано дзвінким, молодим голосом відповів той.

— А чому такий... розтерзаний?

— Бо ж тільки у вовка золота головка, — сміливо глянув той на князя своїми нестерпно ясними очима.

— Холопе! — гнівно крикнув Ярослав, підіймаючи коня над доглядником. — Та чи відаєш?

Не договорив, бо відхилилися в хижі грубо збиті з обаполів двері і на порозі стало біле видиво.

Стояла, незважаючи на холоднечу, в самій полотняній сорочці. З просторого вирізу ніжно випростувалася тонка прекрасна шия, нічим не вкрита русява голівка недбало виставлялася під дощ; неначе зраділий, дощ припустив ще дужче, щедро лився дівчині на голову, стікав по обличчю, по шиї, вільно впливав у той недоладно широкий виріз, аж князеві захотілося кинутися й прикрити дівчину від холодних патьоків, мав би вхопити її в обійми, занести до теплої хижі, занести на край світу.

Він забув про чоловічка, не спробував навіть здогадатися, що то міг бути батько Забаві, просто поминув його, як стовп або кущ, зістрибнув з коня і, засоромлено якось зціджуючи жменею воду з бороди, підбіг до Забави.

— Ще приїхав, — без подиву відзначила дівчина.

— Здрастуй, — сказав князь.

— Чого забився в таку непогодь? — Вона відверто глузувала з нього. Ярослав, змішаний, мовчав.

— То що повідаєш? — вже суворіше поспитала дівчина.

— Може... — князь не знав, що й казати, — може, хоч води напитися даси...

— Он її скільки, води, — повела вона рукою ї сама вже аж лисніла від води.

— Намокнеш, — нагадав їй Ярослав.

— Не глиняна.

— Застуда візьме...

— Хай вона моїх ворогів візьме.

— А хіба в тебе є вороги?

— Ав кого їх нема? То вже й не людина, якщо ворогів не має.

Він здивувався її вгадництву: те саме думав сам ось уже скільки днів.

— Не стій на дощі, — сказав майже благальне.

— А коли хочу стояти!

— Холодно ж.

— А холодно — то зроби мені тепло, якщо ти такий!

Відчуваючи, що чинить найбільшу дурницю, на яку тільки спроможен, Ярослав підступив до Забави, рвучко скинув з себе шкіряний дебелий плащ, яким захищався від дощу, обгорнув ним дівчину, а сам лишився у своєму дорогому князівському вбранні, певно, був безмірно смішний і жалюгідний: стоїть під дощем бородатий чоловік у шитому золотом корзні, у барвистих, саджених перлами чоботях, з коштовним мечем і так само коштовним мисливським ножем на широкому поясі, поцяцькованому важкими срібними украсами.

Однак спершу було саме тільки відчуття приємності, доброго діла, спершу він у цілковитому забутті дивився на дівчину, весь віддавшись темному плину пристрасті, а думка про себе, почуття незручності й сорому з'явилося тоді, коли позаду запирхали коні, заляскотіла в струмку вода під копитами, пролунав такий набридло знайомий голос Коснятинів:

— Пресвітлий князю, насилу знайшли тебе!

Ярослав повернув до посадника стемніле від ненависті обличчя. На нього дивилися мертві очі оленя, перекинутого через луку Коснятинового сідла. Забава з цікавістю переводила погляд із князя на посадника, ждала, що буде.

Але вмішався третій, про якого всі забули. Заволохатілий чоловічок просунувся між князем і посадником, який силкувався злізти з коня, але ніяк не міг випручатися з-під оленячої туші.

— То ти князь? — спитав чоловічок Ярослава. — Чом же не повідав, хоч би на коліна перед тобою впав. А тепер пізно. Розхотілося.

— Іди з-перед очей, Пеньок, — порадив йому Коснятин.