Диво

Страница 62 из 222

Загребельный Павел

— Пан професор Отава? — почулося за сяйною.

Отава повернувся. Позад нього стояв високий худорлявий зондерфюрер з рядком орденських планок над кишенею форменого френча, втомлено мружився проти світла, щосили вдавав ввічливість й інтелігентність.

— Так, — сказав професор, — я Отава.

— Даруйте, що примусив вас чекати. — Зондерфюрер говорив — о, диво! — українською мовою, хоч з незвичним металевим акцентом, але однаково українською, видно, він був з людей, готованих Альфредом Розенбергом для освоєння нових територій, а може, професор Отава мав справу а поліглотом, що володів усіма можливими європейськими мовами. Яке то мало значення?

— Прошу сідати, — запросив зондерфюрер і не сів, поки не сів професор, видно, вчився колись добрих манер, а може, знов же таки спеціально все приготував для зустрічі радянського професора, відаючи добре, що з брутальністю німецькою Отава зазнайомився досхочу, тож хай пересвідчиться ще й у німецькій цивілізованості.

— Курити? — спитав зондерфюрер, не витримуючи довше правильного слововживання і переходячи навіть у чужій для нього мові на звичайний солдатський жаргон з безособовими формами.

— Дякую, не вживаю, — ледь посміхаючись, відповів Отава.

— У вас гарний настрій? — поцікавився зондер.

— Був би кращий, якби ми з вами не зустрічались, — пішов напролом Отава.

— Прошу пам'ятати, — сухо сказав гестапівець, — тут не жартують.

— Знаю.

— Тут відповідати на запитання.

— Або не відповідати, — уточнив Отава.

— Ні, — облизуючи губи, нахилив голову гестапівець, — відповідати.

Він дивився на Отаву спідлоба, дивився довго, між ними відбулося змагання поглядами; Отава витримав це мовчазне змагання, але гестапівець не розчарувався і навіть, як видно, не розгнівався, пружно підвівся, пройшов по кімнаті, потім наблизився до столу, відімкнув шухляду, глянув на якісь папери, дістав з іншої шухляди кілька чистих великих бланків з зображенням хижого фашистського орла нагорі, сказав, сідаючи:

— Ви будете розповідати.

— Що саме? — не зрозумів Отава.

— Все.

— Але що саме?

— Ви — професор Отава. Так?

— Раз це вам відомо, то справді так. Я Отава. Був професор. Тепер — просто...

— Ми ще будемо говорити про це. Більшовик?

— Як усі, — сказав Отава, — Як увесь мій народ.

— Я питаю — ви член партії більшовиків?

— Зараз це не грає ролі.

— Я питаю.

— На жаль, не був членом партії. Але тепер шкодую. Вельми шкодую.

— Моральні категорії нас не цікавлять. Далі: з якою метою ви лишилися в Києві?

— Тобто?

— Для чого ви лишилися в Києві? Варум, тобто чому?

— Але ж... дивно... Це — моє місто... Тут мій батько, дід, усі...

— Моральні категорії нас не цікавлять. З якою метою ви лишилися?

— Щодо мене, то тут були різні причини, але... Цілий народ лишився на своїй землі. Ви що — допитуватимете цілий наш народ?

— З якою метою? — не слухаючи його, торочив своє зондерфюрер, щось швидко дряпаючи простим олівцем на папері.

— Рятувати історичні споруди Києва, — сказав утомлено Отава, — собори, Лавру... Це, звичайно, безглуздя, один чоловік тут нічого не міг вдіяти, але мені помагали... Багато людей помагало, хоч, звичайно, у людей — інші клопоти... Але не будемо про це...

— А яка мета? — гестапівець довбав у одне місце, мов дятел.

— Все, більше мені сказати нічого.

— Хто залишився з вами?

Отава вирішив, що йдеться про Бориса. Звичайно, вони знають про сина так само, як уже все знають про нього, але вимовляти синове ім'я в цьому гніздовищі смерті він не міг.

— Сам, — сказав він, — я завжди був самотнім... Хто хоче йти на риск відкрить і нових теорій у науці, повинен бути готовим до самотності...

— Повторюю: нас не цікавлять категорії моральні. Я питаю, хто ваші спільники?

— Спільники? В чому?

— У вашій роботі.

— В якій роботі? Я ж сказав, що праця вченого вимагає...

— Нас не цікавить ваша праця вченого... Нас цікавлять ваші спільники по підривній роботі проти райху... Тут, у Києві...

— Здається, ви сказали, що тут не жартують? — холодно нагадав Отава. — Що мають означати ваші слова?

— Означають те, що означають. — Зондерфюрер штовхнув кілька списаних аркушів до Отави, підклав йому гостро заструганого олівця. — Підписувати. Можу перекласти.

— Не треба, я розумію по-німецьки, — сказав Отава, проглядаючи записи, і посунув один за другим аркуші до гестапівця. Олівця не брав до рук зовсім.

— Тут написано, що я залишився в Києві з завданням вести підривну роботу проти німців. Це неправда. Ніхто не давав мені жодного завдання. Лишився я цілком випадково. Мав евакуюватися, але... Просто мій дивний характер спричинився... Але завдання... підривна робота... Це смішно... Я не можу підписувати таке...

— Не підпишете — наслідки будуть звичайні, — байдуже промовив гестапівець.

— Це — неправда.

— Наслідки будуть звичайні, — підвівся гестапівець, — прошу подумати. — Він позамикав шухляди і вийшов, лишивши Отаві списані виразним, крупним почерком аркуші з чорними орлами вгорі і гостро заструганий олівець.

Отава ще трохи посидів і знов помандрував до вікна вивчати внутрішню гестапівську в'язницю, тиху й причаєну зовні, схожу на добре пильнований склад для зберігання державних скарбів.

Невже Шнурре витяг його з табору смерті лиш для того, щоб тепер піддати допиту в гестапо? Але ж це безглуздя! Його могли тисячі разів допитувати в самому таборі, могли забрати в гестапо просто звідти, не завозячи до квартири, не влаштовуючи цього спектаклю з поверненням до життя, до звичної обстановки. Може, й з Борисом, з його рятуванням — теж спектакль? І цей виклик і допит — теж одна з дій уміло відрежисерованого кимось спектаклю? Але ким і навіщо? Який інтерес являє для них відлюдькуватий професор, що ламав собі голову над якимись там мистецькими таємницями часів Київської Русі? Був би він фізик, математик, металознавець, мав би справу з оборонною технікою, з авіацією, з моторами. А так — фрески, мозаїки, спроба реконструювати перебіг подій, що мали місце тисячу років тому. Кого б це зацікавило?

Ще раз прийшов зондерфюрер, знов кілька разів повторив, що наслідки будуть звичайні, зник, а професор Отава нарешті вже тепер усвідомив собі похмурий зміст слів "звичайні наслідки", бо значити це могло тільки одне: смерть, кінець, зникнення. Для гестапо — це вважалося звичайним, а будь-який прояв життя належав до випадків незвичайних і, як на гадку отаких дресированих зондерфюрерів, просто протиприродних.