Диво

Страница 60 из 222

Загребельный Павел

Перша його розмова відбулася з бабою Галею, але розмова та велася на такі дивні й заплутані теми, що баба Галя нічого не второпала, тільки висловила здогад, що гість, мабуть, прийшов до самого професора, а не до неї, бо вона все-таки хоч і живе тут довше, аніж сам професор, але завжди була й нині є просто бабою Галею, а професор — то таки професор, до того ж у неї на кухні сидить кума з Літок, а до Літок тепер спробуй доберися, кумі не можна затримуватися тут довго, вона привозила молоко тим супостатам, що живуть нижче поверхом, тільки тому її й пропускають до Києва і в цей дім, — чума на них усіх! Професора ж вона зараз погукає, та ось він і сам іде.

— Ви до мене? — спитав Гордій Отава, що почув чоловічий голос і трохи вагався, чи виходити йому, а потім все ж вирішив, що ліпше піти й подивитися.

— Саме до вас, пане професоре, — схилив нестрижену голову незнайомий. Картуза свого він тримав у руці, то був типовий передвійськовий винахід наших кравців: щось наполовину військове, наполовину міліціонерське, наполовину жокейське, але його охоче носили, надто ж ті, хто велику вагу надавав одягові, сподіваючись з його поміччю надолужити все те, чого не стачало в характері: насамперед чоловічої твердості й мужності. Мабуть, прихідько теж почував себе певніше в своєму картузі, але в чужій квартирі годилося його знімати, а тут ще перед тобою сам господар, сам професор Отава.

— Добридень, пане професор, — ще додав незнайомий майже улесливо і мовби урочисто, від чого Отаві вже й зовсім стало смішно, він чмихнув, як бувало на лекціях, коли студент відповідав йому якусь дурницю, сказав:

— На жаль, з мене жодний пан, а заодно й професор. Просто — один з громадян, що лишився на окупованій території.

Чоловік подивився на Отаву вкрай приголомшено. Видно, в його завдання не входило вступати в термінологічні суперечки з професором, до того ж він витратив марно свій час на розмову з бабою Галею, тому прихідець вирішив одразу брати бика за роги.

— Маєте порцеляну на продаж? — спитав він, озираючись, хоч, звичайно ж, нікого, крім них, тут не було і ніхто не міг tx почути.

Але деякі жести діють, як епідемія. Гордій Отава й собі озирнувся, ще пильніше глянув на незнайомого, ступнув до нього ближче і тихо, гамуючи іронію, яка могла тут бути доречною, а могла й не бути, поспитав:

— Це що — пароль?

Тоді чоловік злякався вже по-справжньому, відскочив од професора, миттю спітнів, розстебнув верхній гудзик шкіряного пальта, показуючи брудний, скручений у вірьовку комір сорочки і, тримаючись пальцями за горло, погладжуючи собі шию, так ніби хотів виштовхнути з себе слова, промовив:

— Я до вас з серйозною пропозицією. Якщо маєте порцеляну або срібло, гобелени бельгійські також... хутра йдуть поза вим... Але це так, головне ж для мене порцеляна... Тут я, — він вробив рукою з картузом театральний жест, — тут уже, будь ласка... Веджвуд, Копенгаген, Мейсен, Херенде... Можна й нашу... Гарднера, Кузнецова... Ви не чули? — він нахилився до професора. — Вони вже вивезли всю порцеляну з нашого музею... Колекцію графині Браніцької... Казка! І все — в невідомому напрямку!

— На жаль, — сказав професор Отава, — я не торгую порцеляною і, здається, навіть не маю... Тільки ікони...

— Ікониі — сплеснув рукатди чоловік. — Староруські ікони! Чотирнадцятий вік! Сімнадцятий вік! Чув! Єй-богу, чув.

— Одинадцятий, — сказав Отава, — одинадцятий, на кипарисових дошках. Вас це вдовольняє? А тепер — забирайтеся геть!

— Ікони вони теж вивезли з музею. Ціла кімната ікон. Колосальне багатство! І теж — у невідомому напрямку. Але якщо ви...

— Геть! — повторив Отава і пішов на незнайомого.

— Послухайте, пане професор, — задкуючи, зашепотів той, — ви ще не ознайомилися... Вам потрібна ділова людина... В місті брак ділових людей... На Володимирській відкрився антикварний магазин Коваленка... Ви, звичайно, ще не чули...

— Забирайтесь!

— Я перший прийшов до вас, не забудьте — я перший. Мене завуть...

Отава не почув, як звуть скупщика порцеляни й ікон, бо захряснув за ним двері.

Той називається так, той називається сяк. Чи важать тепер назви, в час, коли людство поділилося на порядних людей і негідників. А втім, хіба воно не було розділене так завжди?

— Спробуймо відновити наш давній довоєнний звичай, — сказав Отава бабі Галі, — всіх відвідувачів запрошуйте до мого кабінету. А то якось незручно отут, коло дверей...

Мотоцикліст прилопотів через день після відвідин аматора порцеляни й приватної ініціативи. На відміну від ненормального обідранця в шкіряному пальті, цей видавався найнормальнішнм у звнрованому світі тривог і смертей. Розсипаючи мертвий шерех свого плаща, твердо протупав довгим коридором під немеркнучими поглядами давньоруських святих; на нього не справили ніякого враження ані ще більша колекція ікон у кабінеті, ні безліч книжок, багато з яких для знавця були б справжньою розкішшю, він ніяк не відгукнувся на запрошення господаря сідати, навіть не поглянув на венеціанське крісло, в яке не дати як би й уліз зі своїм негнучким, залощеним плащем, дістав з польової сумки якісь два папірці, один подав Отаві, на іншому тицьнув пальцем:

— Гір. Умтершрібен!'

Отава впіймав поглядом на папірцеві, який йому дано, кілька заголовків, що йшли один за одним, зрозумів, давідки цей посланець і, не читаючи далі, спитав по-німецькому:

— Мені збиратися, чи як?

— Унтершрібен! — червоніючи, крикнув мотоцикліст, який мав дев'ятнадцять літ і необмежені запаси не розтраченого ще нахабства і з цим добром прискочив у країну, де, як його запевняли, на багатющій землі живуть ні до чого не здатні, майже дикі люди, і він охоче пристав на такі вмовляння, але тепер виявилося, що його, здається, обдурили, бо що ж то за дикі люди могли б вибудувати таке чарівне місто, як Київ, а тут ось маєш — український професор, що вже й зовсім не в'яжеться з твердженням про дикість цих людей, до того ж професор, видно, якнайсправжнісінький, бо мотоцикліст зроду-звіку не бачив подібних квартир, стількох книжок, а вже про колекцію ікон, то вже ліпше й зовсім помовчати.

— Унтершрібен! — вигукнув він ще раз, бо професор вагався; дурний професор, злякався звичайнісінького виклику гестапо, де його щось там спитають і випустять, щоправда, можуть і не випустити, таке теж часто буває, але вже раз тебе отак запрошують, а не забирають уночі, як сонну курку, то це прикмета добра, отож: