Диво

Страница 162 из 222

Загребельный Павел

— Бери коня!

Ярослав ще вагався. Кинувся б назад, у січу, але звідти не долинало нічого заохотливого, віддалік прошмигували поодинокі втікачі, за ними гналися вороги. Розгром і розбиття!

Тоді князь, кульгаючи важко, підступив до коня, отрок поміг .йому вибратися на нього, медовар смикнув за повід, побіг попереду, потягнув коня за собою.

— Недовго ж так пробіжиш, — сказав йому Ярослав.

— А нічого. Ти не дивись, що я товстий, у мене всередині все добре утрамбовано, — хекаючи, відповів йому медовар, — а як не здужаю бігти попереду, то побіжу, тримаючись тобі за ногу.

— За стремено б годилося, та нема його, — сумно всміхнувся князь. Ті троє теж бігли слідом за князем трохи оддаля, щоб на випадок загрози прихистити його відступ.

— Хто ти єси і як зовешся? — питав тим часом Ярослав у свого богом посланого вибавителя.

— Медовар, а звуся Ситник. З Дерев я, до Києва од нас далеко, а це, думаю... до князя... такий же мед.,. Ох... не можу... А ти... справді князь?

— Князь. Сідай до мене. Кінь у тебе добрий, понесе й двох...

— Важкий я, князю... Вельми... Тельбухи в мене... камінь...

Ситник передав повіддя князеві, прилаштуватися збоку, тримався за Ярославові порти, шепотів через силу.

— Ох, смерть моя... ой боженьку!..

— Ніколи тобі не забуду, — сказав Ярослав,—боярином тебе зроблю... найближче до себе поставлю...

— Ох, .смерть, — шепотів через силу Ситник, — ох, ох!..

Не втікали до Києва — бо й що там мали робити? Болеслав ішов на стольний град з військом, підступали вже до Києва, здається, й печеніги, знов накликані клятим Святополком, а в Ярослава тільки й було людей, що троє воїнів, та медовар з . вибавчим конем, та ще нещасні розбитки, втікачі, які збиралися коло насадів на Прип'яті. Так і вирішив князь чимшвидше податися до Новгорода, а вже там звелів мерщій зготовити — собі кораблеці, щоб іти ще далі, аж за море, до свого тестя, короля свейського, просити в нього помочі на відвойовування Києва, де лишилася навіть дочка його Інгігерда, княгиня Ярославова Ірина. Лишилася там і сестра Предслава, на яку вже давно зазіхав розпутний Болеслав, і мачуха, і наймолодша сестра Марія-Доброніга — та що там вони, коли й князь ледве порятувався.

Але Коснятин сам поставив до вимогу кораблеці для князя і сам же з новгородцями вночі порубав їх і мав нахабство прийти до Ярослава з гострою сокирою, заткнутою за пояс, і повідати, що вони не допустять втечі Великого князя Київського, а ще раз стануть за нього, щоб повернути йому стіл київський.

Образа була тяжка, але Ярослав не мав вибору і мусив стерпіти й промовчати. Новгородці стали негайно збирати нове військо і гроші для наймиту варягів і дружини, а збирали от мужа по чотири куни, а від старост по десять гривен, а від бояр по вісімнадцять гривен, знову просили Еймунда з дружиною, бо той недалеко й зайшов, відсиджувався там часом у Полоцьку, в племінника Ярославового Брячислава. Князь пристав на усі умови варягів, йшлося тепер про головніше, ни першому сину хотів він ударити в Києві на Святополка, що6 тоди, доходили чутки, зустріли кияни, мабуть, остерігаючись печенігів, які обложили місто, з розчиненими брамами, а старий Анастас Корсунянин вивів усіх попів навстріч новому князеві н відправив урочистий молебень, подарував Болеславові польському найбільші святощі церкви Богородиці — мощі святого папи римського Клемента. Болеслав же, забувши про свою шлюбну жону Оду, безсоромно поклав собі на ложе Предсла-ву, захопив у полон княгиню Ірину, що саме була при надії, взяв і сімейство Володимирове; розповідали, що вдарив польський князь мечем об київські ворота, й пощербив меча, і хвалився, що буде тепер той меч для всіх польських владців такою самою цінністю, як священний спис германських імператорів або вінець імператорів ромейських. З великими дарами відправив Болеслав абата Туні до германського імператора Генріха, звелівши у вишуканих висловах подякувати йому за підтримку і запевнити в щирій приязні. Взяття Києва надало польському князеві такої впевненості в своєму могутті, що просто з руського стольного града спорядив він велике посольство до ромейського імператора Василія, закликаючи візантійців до вірності й приязні, якщо не хочуть вони в його, тобто Болеслава, особі мати послідовного і незламного ворога, в чому свідком і посередником хай виступить між ними сам всемогутній бог, який укаже ласкаво, що йому до вподоби, а земним владикам на користь.

Є в чоловікові багато незбагненного для нього самого: Ярослав здавна був привчений до думки, що все таємниче й високе належало богові, зате людям судився здоровий глузд. Але ось війна, вбивства, брат іде на брата, голод, неправда, підступність — хіба це не поразки здорового глузду, хіба це якось в'яжеться з ним? Як цьому зарадити? Чим перемогти? Де порятунок?

Не помагало ніщо: ні молитви, ні благочестиві бесіди, ні книги, ні навіть збадьорливі звістки про успішні готування до нового походу проти Святополка. Ярослав ніби здерев'янів тілом і душею, перед його очима й досі стояв той липневий день на Бузі, ганебна втеча по зеленій луці, безконечні шугання покаліченою ногою в бакаї й скіпці, потім хекання Ситникове, стогнання його, потім гаряче, спливаюче потом Ситникове тіло позаду на коні, гикання конячої селезінки, м'яке чалапкання копит, дедалі повільніше й повільніше, очікування погоні і тоді, на коні й на лодьї, навіть тут, у Новгороді, теж очікування. Чого? Погоні чи посольства? Але Болеслав, розсівшись у Києві, споряджав послів до всемогутніх імператорів — що йому якийсь там розбиток? Святополк же коли й має намір прибрати свого найнебезпечнішого супротивника, то зробить це потаємно й зненацька. Кому вірити? Ярослав не вірив тепер навіть Коснятинові. Чому той порубав лодьї?

Повірив у Ситника. Чоловік, який наражався на смерть заради князя, не може зрадити. Клав Ситника спати в передпокої, що вів до княжої ложниці. Звелів, щоб той супроводжував князя скрізь по Новгороду: і до церкви, і на вимоли, і до дулотників, і до зброярів. Сам навчав новоспеченого боярина, (який ще й маєтностями не володів — жили сподіваннями на переможне повернення до Києва) володіти мечем і списом, заповів тому осягнути ще й грамоту, бо на княжій службі чоловік повинен усього вміти, поїхав з Ситником до заснованої ним ще за князювання в Новгороді научальні, де кільканадцятеро дітей боярських і купецьких, сидячи на дерев'яних лавах, вийздряпували на шматочках берести костяними писалами незграбні буквиці і повторювали слідом за худим чорноризцем перші життєві істини: