— Ось вам! Ви хотіли відчути себе бодай на мить рабою. Колись піддані падали ниць перед владиками і ставили собі на голову ногу свого повелителя. Католики цілують пантофлю папі. Але все це не вимагало ніяких витрат, окрім морального приниження. Ми пішли далі. Щоб потопталися по нас ці бородаті дітки своїми грубими черевиками, треба придбати квиток за сорок копійок.
— Не намагайтеся зіпсувати мені настрій, — засміялася Тая, — нічого не вийде. Мене цікавить сьогодні лиш одне.
— Куди ми підемо, так?
— Саме так. Куди ми підемо?
Від Дніпровського спуску відходить убік вузька стежка. Вона вганяється в зелену гущавину, веде мовби на саме дно яру, ад яким височіє Лавра, але коли підеш по ній, помітиш, що вона полого підіймається на схил, потім непомітно розширює-ься, творить невеличку галявину, посеред якої стоїть кринич-а. Здається, викопав її дев'ятсот з чимось літ тому перший печерський інок Антоній, а може, ще й до нього була вона тут, ипадково відкрита кимось, а вже ченці тільки створили їй сладу, проголосивши, що вода в криниці має цілющі властивості. (правді, вже за наших часів було встановлено, що вода мігить у собі срібло, що має вона властивості лікувальні, але це не була заслуга ченців, ні тим більше їхнього бога, привезеного князем Володимиром із Візантії, — просто така вже багата рпоконвіку була київська земля, що й вода в ній текла срібна. В перші повоєнні роки, в бідні, холодні й голодні роки, студентам дуже припала до смаку історія з срібною водою, криничка тоді користалася неабиякою популярністю, як... місце для побачень. Борис Отава теж якось вмовився з однією дівчиною про побачення коло криниці з срібною водою; студентка була з іншого факультету, вивчала точні науки, познайомилися они випадково в якомусь науковому товаристві, де стояли в списку доповідачів поряд, але дівчина стояла першою, а ще не була готова, тому розшукувала Бориса, щоб попросити поміняти черговістю; він, ясна річ, охоче пристав на її пропозицію. Студентка була маленька, з мальованим херувимським личком, она була вдячна Борисові, після конференції підійшла, щоб вказати кілька слів; якось вийшло так, що він запропонував провести її додому, бо вже було пізно, а їй треба було добираться на Шулявку; коли прощалися, вона лідстрибнула й чмокнула його в щоку, так, цілком по-дружньому, але він потім йшов додому, прикладав долоню до тої щоки, яка чомусь мовби алала весь час, думав, чи слід надавати тому поцілункові либшого значення, чи забути. Він звик до всього ставитися надто серйозно, товариші по факультету часто сміялися з його за це, та вже такий він народився, а може, вірніше б сказати, таким його створило саме життя, бо хоч жодного студента тоді не було безтурботного, не зачепленого війною, але в вього з війною були особливі обрахунки, і спадок від неї отримав він занадто тяжкий, щоб бути легковажним; тому після довгих роздумувань і вагань Борис вже ж дійшов до висновку, По не має права знехтувати, може, навіть і випадковим поці-унком херувнмистої покорительки точних наук, бо дівчата ніколи не розкидаються своїми поцілунками безпричинно. Другого ж дня знайшов свою знайому і, мнучись, червоніючи й затинаючись, спитав, чи не згодилася б вона провести вільний вихідний день серед зелені. Дівчина, мабуть, тільки й ждала того, — відразу ж захоплено вигукнула, що мріє побути бодай годину десь на зеленостях, тоді він, зовсім уже безглуздо, бовкнув, що ждатиме її коло лаврської криниці з срібною водою, що теж було прийнято з не меншим захопленням, і молодий Отава мав нагоду переконатися, що й прихильникам точних наук не чуже замилування легендами. Щоправда, точні науки спричинилися до невеличкої незручності для Бориса, бо він на кілька хвилин запізнився до місця побачення, дівчина ж прийшла туди хвилина в хвилину. Але взаємини їхні ще не були в тій стадії, коли за найменшу провину сиплються докори. Борис відбувся додатковою порцією почервоніння за свою неакуратність, дівчині ж це дало роль лідера, в якій вона почувалася вільно й прекрасно. Вони обійшли криницю, дістали з неї води, попили, підождали, чи не стане діяти чудодійне срібло, але срібло, здається, не діяло, а може, просто відбулося це непомітно; Борис охоче проміняв би там усе срібло світу на якусь порцію заліза, точніше, сталі, до того ж найтвердішого сорту, бо йому будь-що потрібна була твердість, він знав цілком точно, хоч і не проходили цього ні в школі, ні в університеті, що вже раз ти запросив дівчину на побачення, та ще дівчину, яка тебе один раз поцілувала, то повинен теж її тепер поцілувати не відкладаючи, ще до закінчення вашого побачення, поцілувати чи по-братськи, чи по-дружньому, чи як там завгодно, але неодмінно доконати цього великого й важливого акту, а для цього потрібна рішучість, потрібна твердість майже сталева або й ще більша, коли йдеться про такого недосвідченого й далекого від звичайних проявів життя Бориса Отави. Добре було дівчині, коли вона цілувала його тоді ввечері, цілувала стихійно, спонтанно, не думаючи, мабуть, підкоряючись якомусь миттєвому імпульсові, а йому тепер належало здійснити поцілунок заздалегідь обдуманий, поцілунок, так би мовити, запланований, ідеологічно підготовлений, і ось, поки Борис терся та м'явся, поки він шукав там десь, куди боявся поглянути, руку маленької студентки, поки вяцілювався, з якого боку зручніше нахилитися над її херуви-мистим личком і в яку щоку чмокнути так собі злегка, і, нарешті, вибрав і став нахилятися, але робив те, мабуть, занадто повільно, так повільно, що минуло хтозна й скільки часу, з кущів коло кринички з'явилася величезна, вся в чорному бабера з сучкуватим ціпурою в руках, заклякла спершу, побачивши парочку, потім замахнулася ціпком і закричала басом:
— А, безбожники, безстидники, поганці окаянні! Знайшли собі місце коло святої води, негодники!
Дівчина вивернулася з-під Борисової руки, війнула перед ним світлим своїм волоссям, прудко перескочила галявку і зникла в гущавині. Борис хотів ще захистити свою подругу перед баберою, але передумав, кинувся й собі за дівчиною, та вже необхідний час було втрачено безповоротно, дівчину він не наздогнав, вона зникла невідомо куди ,— очевидно, треба було б її шукати, але він пройшовся по стежці туди й сюди, потім вибрався на Дніпровський спуск і так повернувся до міста сам....