— Воїнів славенських побив князь!
— Варяги вбили воїнів Славни у князя!
— Жировита з товаришами вбито!
— Варяги б'ють наших!
Отак воно й перевернулося: "наші б'ють варягів" — "варяги б'ють наших!" Натовпи збиралися коло княжого двору, горіли вогнища, люто бився люд у браму, а посеред ночі проштовхалося до брами троє змучених верхівців, стали мовчки добуватися наперед. Юрба, зачувши лихо, стягала верхівців з коней і була б, може, розшматувала нещасних, якби один з них не гукнув голосом, що пересилював увесь вереск і лемент:
— Люди, вгамуйтеся! Вісті несемо князеві! Горе велике! Князь Володимир...
Тоді юрмище стало потроху стихати, і посланець вигукнув ще голосніше, так, що почули не тільки найближчі від нього, а й багато хто ще:
— Великий князь Володимир преставився в Києві! Де й узявся Коснятин, розчистив умить прохід для посланців, обставив їх з своїми вірними людьми, достукався до брами і без перешкод провів гінців до князя, а за брамою знову заколотилося і завирувало, та вже не докучав тепер той гук Ярославові, не лякався він ні криків, ні вогнів, сказав Коснятинові:
— Скликай вранці віче на Софійській стороні. І прибув на віче без варязької охорони, тільки з кількома своїми отроками та стяговниками, бо княжий прапор — це честь. Стяг собі вибрав Ярослав, достосовуючись до батька, князя Володимира. У того — архангел Михаїл, у цього — архангелів було два — Михаїл і Гавріїл; виходило, що вже оби-іва привласнені, лишалися ще Рафаїл і Уріїл, але через невідомість свою навряд чи могли б слугувати котромусь із князів ,а символ руської державності.
Ярослав мав на поясі короткий ніж і меч до походу, зодяг-іений теж був до походу в одіж просту й зручну, без прикрас ніче гуло й вирувало, лад панував тільки в самій середині, на узвишші, де стояв посадник Коснятин, стояли посадники ветів, з довгими сивими бородами, стояли старости кінецькі, тисяцькі, старости ступенні, воєводи й бояри, багатші з люду торгового, вірні люди Коснятинові; Ярослав уклонився вічу, підняв руку на знак, що хоче говорити. Поволі гамір ущух, князь вхопив ротом повітря, мовби обіймаючи всіх, простер руки, вигукнув:
— Новгородці мої любі, дружино моя, опора й надія землі 'уської! Отець мені вмер, Великий князь Володимир! Хочу на Київ іти, щоб не перейшов стіл київський у руки недостойні! І В безумності своїй побив учора воїнів новгородських, а тепер їх і золотом не повернути! Смерть кожного мого воїна сприиматиму як свою власну смерть! Поможіть мені! На вас дивиться вся земля Руська!
Довго колотилося віче після князевих слів. Важко зібрати всі вигуки, які пролунали там, всі лайки, прокльони, глузи й погрози, що сипалися на князя. Але він усе стерпів, стояв не-порушно на видноті перед усіма, і, мабуть, ця його впокоре-ність, а може, люди Коснятинові, вміло розставлені посадником повсюди, подіяли на віче заспокійливо, і з окремих незгідливих викриків стало звільна вирізнятися одне спільне, тверде й несхитне:
— Підемо з тобою, княже!
Лунало голосніше й голосніше, незгодні спершу пробували кричати й далі своє, але поступово вмовкли, бо віче мало свій жорстокий закон, за яким усіх незгодних бито киями, аж поки вони приставали до думки більшості або ж випускали з себе дух. І коли вже було, нарешті, досягнуто бажаної згоди, Коснятин виступив наперед князя і гучним своїм красивим голосом викрикнув у ім'я всіх зібраних:
— Підемо з тобою, княже, хоч завдав ти прикрості новгородцям!
— Підемо! — загуділо віче.
— Але обіцяй, княже, для Новгорода найпершу правду! — викрикнув Коснятин.
— Обіцяю! — крикнув Ярослав. .
— Поклянися! — вимагало від князя віче.
— Хрест кладу святий! — відповів Ярослав і перехрестився перед усіма урочисто й замашисто.
— Потягнемо твою руку! — знов гукнув Коснятин.
— Потягнемо! — закричали звідусюди.
Ярослав знову підніс руку, даючи знак, що хоче говорити.
— Йдучи до Києва, — промовив посеред тиші, — наставляю вам князем Новгородським...
Князь замовк на хвилину, тиша стояла така, що аж у скроні ломило, всі ждали, кого ж назове Ярослав, тільки Коснятин, здавалося, стурбований був найменше, не пропав йому усміх з вродливого лиця, стояв він коло Ярослава, високий і могутній, годі було й шукати ліпшого й виднішого князя для цього великого вільного города; але все на світі буває, в останню мить князь міг вимовити перше-ліпше ім'я, що спало б йому на гадку, може, мав. домову з якимсь із своїх молодших братів, про долю яких ще ніхто нічого не відав, може, пришле їм брата свого Судислава, який сидить у поблизькому Пскові; затамувало віддих усе віче, стежило за князем, а той витримував урочистість миті, поклав руку на яблуко меча, вперся міцніше ногами в вершину вічового пагорба, гукнув голосно й дзвінко, помолоділим голосом:
— Коснятина, сина Добрининого!
І Коснятин, мов підрубаний, упав на коліна перед князем, поцілував Ярославові руку, яка тримала наголовач меча, оросив своє велике вродливе обличчя слізьми вірності й розчулення, промовив у тиші, яка ще й досі лежала над віче:
— Клянемося тобі, Великий князю, дотримувати вірності у всьому!
— Клянемося! — ревнуло віче.
Здається, ніхто й не помітив обмовки Коснятинової щодо "Великого князя", не зважив на неї й князь Ярослав, бо ні в чому не змінилося його лице, тільки тернув навіщось лівою рукою вуса, так ніби змахував з них сльози, що, непомічені, скотилися йому по щоках, та хіба ж могли бути непоміченими перед тисяччю очей!
Але нарік тепер Коскятина князем і, за княжим звичаєм, повинен був обійняти й поцілуватися з ним перед усіма, як з рівним собі, по-братськи, і Ярослав обійняв Коснятина, і вони поцілувалися, і тепер справді заплакали обидва від розчуленості, заплакали безпричинно, як то роблять завжди чоловіки в хвилини, яких не можуть збагнути ні жінки, ні діти.
Вдосвіта наступного дня відпливали від Новгорода лодьї з воїнством.
Вже на волоках приспіли навстріч князеві нові тужні звістки про те, що стіл київський захопив підступно Святополк, що вбиває він рідних братів у негідному своєму устремлінні до оди-нацтва, навчений, видно, всього лихого в свого тестя в західних краях, названих так вельми слушно, бо, як то мовиться, заходять там разом з сонцем і всяка правота, і послушания, і любов людська. Оплакувано смерть Борисову й правлено молебні на спомин його душі, пливли далі, нові чутки стрічали їх тепер уже про смерть Святослава в далеких Карпатах од рук Святополкових, а там і про зникнення Глібове, який поїхав до Києва, щоб побачити отця свого, а побачив, виходить, тільки смерть, знову ж таки од рук окаянного брата, необачно колись діафнгрітого їхнім покійним отцем.