Аліса повернулася додому аж увечері з великою червоною сумкою в руках.
— Ти де була?
— Найбільше я була в дитячому садку, — відповіла вона.
— А найменше де ти була?
— Нас іще водили на Красну площу.
— І потім?
Аліса збагнула, що я дивився телевізор, і сказала:
— Ще мене попросили поздоровити космонавтів.
— Хто ж це тебе попросив?
— Один товариш, ти його не знаєш.
— Алісо, тобі не доводилось зустрічатися з терміном "тілесні покарання"?
— Знаю, це коли лупцюють. Але, я думаю, тільки в казках.
— Боюсь, що доведеться казку зробити бувальщиною. Чому ти завжди пнешся куди не слід?
Аліса вже хотіла на мене розгніватися, як раптом червона сумка у неї в руці заворушилася.
— А це що таке?
— Це подарунок від Полоскова.
— Ти випрохала собі подарунок! Цього ще бракувало!
— Я нічого не випрохувала. Це Шуша. Полосков привіз їх із Сіріуса. Маленький шуша, шушеня, можна сказати.
І Аліса обережно дістала з сумки маленьке шестилапе звірятко, схоже на кенгуреня. У шушеняти були великі, як у бабки, очі. Воно швидко водило ними, міцно вчепившись верхньою парою лап в Алісин костюм.
— Бачиш, він мене вже любить, — сказала Аліса. — Я йому зроб лю постіль.
Я знав історію з шушами. Всі знали історію з шушами, а ми, біологи, особливо. У мене в зоопарку було вже п'ятеро шуш, і з дня на день ми чекали поповнення сімейства.
Полосков із Бауером знайшли шуш на одній із планет у системі Сіріуса. Ці милі, сумирні звірятка, які ні на крок не відставали від космонавтів, виявилися ссавцями, хоч повадками найбільше нагадували наших пінгвінів. Та сама спокійна цікавість і вічні спроби залізти в найнесподіваніші місця. Бауеру навіть довелося якось рятувати шушеня, що збиралося потонути у великій банці згущеного молока. Експедиція привезла навіть фільм про шушів, який пройшов з неабияким успіхом у всіх кінотеатрах та відеорамах.
На жаль, експедиція не мала часу як слід поспостерігати за ними. Відомо, що шуші приходили в табір експедиції зранку, а з настанням темряви кудись зникали, ховалися в скелях.
Так чи інакше, коли експедиція вже поверталася назад, в одному з відсіків Полосков виявив трьох шуш, які, напевно, заблудились у кораблі. Правда, Полосков подумав спочатку, що шуш проніс на корабель контрабандою хто-небудь з учасників експедиції, але обурення його товаришів було таким щирим, що Полоскову довелось відмовитися від своїх підозрінь.
Поява шуш викликала безліч додаткових проблем. По-перше, вони могли виявитися джерелом невідомих інфекцій. По-друге, вони могли загинути в дорозі, не витримати перевантажень. По-третє, ніхто не знав, що вони їдять... І так далі.
Та всі побоювання були марними. Шуші чудово перенесли дезинфекцію, слухняно їли бульйон і консервовані фрукти. Через це вони нажили собі смертельного ворога в особі Бауера, який любив компот, а в останні місяці експедиції йому довелось відмовитися від компоту — його з'їли "зайці".
Під час довгої дороги шушиха привела шестеро шушенят. Отож корабель прибув на Землю переповнений шушами і шушенятами. Вони виявились тямущими звірятками і ніяких прикрощів та незручностей нікому, окрім Бауера, не завдавали.
Я пам'ятаю історичний момент прибуття експедиції на Землю, коли під прицілом кіно— й телевізійних камер відкрився люк і замість космонавтів у його отворі з'явився чудернацький шестилапий звір. За ним ще кілька таких самих, тільки трохи менших. По всій Землі прокотилося здивоване зітхання. Та урвалося в ту мить, коли слідом за шушами з корабля вийшов усміхнений Полосков. Він ніс на руках шушеня, геть вимащене згущеним молоком...
Частину звіряток помістили в зоопарк, деякі лишилися в космонавтів, що полюбили їх. Полосковське шушеня дісталося врешті-решт Алісі. Один бог знає, чим вона зачарувала суворого космонавта Полоскова.
Шуша жив у великому кошику поряд з Алісиним ліжком, м'яса не їв, уночі спав, дружив із кошенятами, боявся богомола і тихо мурчав, коли Аліса гладила його або розповідала про свої удачі та біди.
Шуша швидко ріс і через два місяці став заввишки як Аліса. Вони ходили гуляти в садок навпроти, й Аліса ніколи не вдягала на нього ошийника.
— А раптом він кого-небудь злякає? — питав я. — Або попаде під машину.
— Ні, він не злякає. А потім, він образиться, якщо я на нього надіну ошийник. Адже він такий вразливий.
Якось Алісі не спалося. Вона капризувала і вимагала, щоб я читав їй про лікаря Айболита.
— Нема коли, доню, — сказав я. — У мене термінова робота. До речі, тобі пора читати книжки самій.
— Але це ж не книжка, а мікрофільм, і там літери маленькі.
— Так він звуковий. Не хочеш читати — увімкни звук.
— Мені холодно вставати.
— Тоді зачекай. Я допишу і ввімкну.
— Не хочеш — Шушу попрошу.
— Ну попроси, — усміхнувся я.
І за хвилину раптом почув із сусідньої кімнати ніжний мікрофільмований голос: "...І ще був у Айболита собака Авва".
Отже, Аліса все-таки встала і дотяглася до вимикача.
— Негайно ж назад у ліжко! — крикнув я. — Застудишся.
— А я в ліжку.
— Не можна обманювати. Хто ж тоді ввімкнув мікрофільм?
— Шуша.
Я дуже не хочу, щоб моя донька виросла брехливою. Я відклав роботу, пішов до неї і вирішив серйозно поговорити.
На стіні висів екран. Шуша орудував біля мікропроектора, а на екрані нещасні звірі товпилися під дверима доброго лікаря Айболита.
— Як ти примудрилася так його видресирувати? — щиро здивувався я.
— Я його і не дресирувала. Він сам усе вміє.
Шуша зніяковіло перебирав передніми лапами перед грудьми. Запала незручна мовчанка.
— І все-таки... — сказав я нарешті.
— Вибачте, — пролунав високий хриплуватий голос. Це говорив Шуша. — Але я справді сам навчився. Адже це неважко.
— Даруйте... — мовив я.
— Це неважко, — повторив Шуша. — Ви самі позавчора показували Алісі казку про короля богомолів.
— Ні, я вже не про те. Як ви навчилися говорити?
— Ми з ним тренувались, — пояснила Аліса.
— Нічого не розумію! Десятки біологів працюють із шушами, і ні разу жоден шуша не сказав ні слова.
— А наш Шуша і читати вміє. Умієш?
— Трохи.
— Він мені стільки цікавого розповідає...
— Ми з вашою донькою великі друзі.
— То чого ж ви так довго мовчали?
— Він соромився, — відповіла за Шушу Аліса.