— То що, знову в дорогу рушимо?
— Еге ж, рушимо, — сказало лялька.
— Куди ж підемо?
— Туди, куди тобі треба, — мовила лялька.
— Треба мені маму знайти.
— Еге ж, підемо шукати тобі маму, — відповіла лялька.
Отак і пішли вони по тій самій довгій і срібній стежці, яка не мала кінця. Роззиралася маленька пильно, одне — боялася, щоб не передибали її десь Горе та Біда, а друге — виглядала, чи не стріне оту високу й гарну, дивлячись на яку, схвильовано колотиться серце, і яка ніколи за нею ніякого Горя й Біди не посилатиме.
Розділ З
Так дійшла дівчинка до ще однієї хати, яка також стояла під солом'яною стріхою, а на порозі її також сиділа жінка, трохи схожа на ту високу й гарну. Як побачила маленька, кинулась бігти, а біля ґанку спинилася й задивилася — знову чужі риси уздріла в тій, яка сиділа на східцях.
— Чого ти так дивишся на мене, дівчинко? — спитала жінка.
— Маму шукаю, — відповіла маленька і закусила губу.
— Чи ж я схожа на твою маму, що так кинулася?
— Схожі, — схилила голову дівчинка, — А трохи й несхожі.
— Ходи сядь біля мене.
Дівчинка сіла на ґанок, вимитий, гарний, і ніяка павутина тут з перила не висіла.
— В мене теж колись була дівчинка, — мовила жінка, — Жила біля мене така гарна і славна доня, як оце ти, а потім пішла, не бачила її більше. Кажуть люди, на Хмару пішла.
— І ви знаєте про ту Хмару? — здригнулася дівчинка.
— Про неї всі люди знають, — відказала жінка.
— А я й справді схожа на вашу дівчинку?
— Схожа, — сказала жінка, — А трохи й не схожа…
— То знаєте що, — мовила дівчинка, — Ми, здається, одного шукаємо: я маму, а ви доню.
— Звідкіля ж ти прийшла? — спитала жінка.
— Жила я в чужих людей, — відповіла дівчинка, — І побили вони мене за розлиту воду, розбиту чашку й розсипаний цукор. Потім жила я в королеви Печалі, вона мене не сварила й не била, але не витримала я того життя. Смутно там і темно, а моя мама не смутна і не темна.
— І ти прийшла до мене? — лагідно спитала жінка.
— Еге ж, прийшла. Бо сказала мені королева Печалі: свою маму я в інших людях можу пошукати, бо хто може дістатися на ту Хмару?
І показала вона пучкою вгору, де сяяла чудова біла пречиста Хмара. І подивилися вони туди, аж засліпилися обоє, така срібна була, лискуча і недосяжна.
— Ну що ж, — сказала жінка, — Може, й правду тобі сказала королева Печалі. Зайди в мій дім, я тебе вмию й причепурю, бо хіба можна носити таку одежу, як на тобі?
Взяла дівчинку за руку, і та мимохідь зирнула на її пальці — здалося їй, що вони вкриті ледь помітною позолотою. Встали вони і пішли в дім. І все в тому домі блищало й сяяло, світла там було багато, а в кутках — жодної павутини. Величезні вікна були прикрашені мармуровими лутками, чисті шибки висвічували ясним небом, а стіл посеред кімнати сяяв, ніби золотий. І так добре й радісно стало дівчинці у цій веселій хаті, що їй по-справжньому захотілося тут залишитися, щоб ця золотава жінка стала її матір'ю і щоб стала цій жінці вона донечкою. Поривно пригорнулася маленька до пишної одежі жінки, але не ніжне і ясне тепло до неї заструмувало, а начебто до металевої статуї вона доторкнулася.
— У мене ти не бідуватимеш і не сумуватимеш, — сказала жінка, — Я ж бо найбагатша з усіх багатих.
— Хто ж ви така? — задерла голову дівчинка.
— Хіба не пізнала? — засміялася господиня, — Я — королева Багатства, і єдине, чого тобі в мене доведеться навчитися, — добре і безпомильно лічити.
— Я вмію лічити, — сказала мала, — Минулого року я до ста лічила, а тепер — до тисячі!
— Чудово! — зирнула на неї королева Багатства, — Навчу тебе лічити до мільйона, мільярда і трильйона.
Стисла тендітні пальчики малої, і здалося дівчинці, що рука королеви Багатства теж металева, аж скрикнула вона тихенько — боляче їй зробилося…
Так почала вона жити у тієї жінки. Ніколи не сварила королева Багатства малу і не била за розлиту воду, розбиту чашку чи розсипаний цукор, ніколи не сумувала маленька біля неї так, як біля королеви Печалі, але була королева суха й поважна і мала напрочуд холодні, хоч і золотисті, очі. Все тіло її теж було золотисте, але так само холодне, і хоч розчісувала вона дівчинці волосся, зав'язувала банти й прикрашала стрічками, хоч одягала її в пишні золототкані парчі і у вишиті сріблом та золотом сорочки, не зовсім затишно відчувала себе біля неї дівчинка. Ніколи-бо ця жінка не сміялася й ніколи не співала, ніколи не раділа й не веселилася, ніколи не обігрівала приймачку теплим словом і теплим дотиком. Поцілунки її були холодні, як і всі її ласки, а в хаті завжди висів гіркуватий присмак металу…
— То як тобі подобається нова господиня? — спитала дівчинка в ляльки Галі, коли вискочила якось надвір.
— Вона гарна, — сказала лялька, — Гарнішої бути не може.
— Еге ж, вона гарна, — сказала дівчинка, — І в хаті в неї світло, але якось мені чудно в неї.
— Бо ти вередуха, — сказала лялька Галя, — Не було ще у тебе такої гарної господині.
— А не було, — згодилася дівчинка, — Може, я й справді вередуха?
— Еге ж, ти й справді вередуха, — сказала їй лялька Галя…
Чотири скрині стояли в хаті, і повела до них одного дня королева дівчинку. Були вони окуті золотими, срібними й мідними обручами, а коли відчинила королева першу скриню, здивувалася мала від величезної кількості мідних грошей.
— Ці гроші, — сказала королева Багатства, — лічитимемо місяць.
По тому відчинила другу скриню, і засліпило дівчинку срібне сяйво.
— А ці гроші лічитимемо два місяці!
Королева підійшла до третьої скрині і відкинула віко. Мусила примружитися дівчинка, бо побачила безліч золотих монет, од сяйва яких аж очі різало.
— Велика сила в цих грошах, дитино, — сказала королева Багатства, — Цілий світ за них можна купити, всіх людей і все їхнє добро. Ці гроші ми будемо лічити три місяці, бо кожну монету треба буде потримати в пальцях і приласкавити. Так перелічуватимемо гроші двічі на рік. Коли ж захочемо розважитися й потішити себе, відчинимо четверту скриню.
Вона відкинула четверте віко, і дівчинка аж приплющилася: засліпило її сяйвом золотих і срібних прикрас, густо поцяцькованих смарагдами, сапфірами, діамантами, аметистами, перлами, рубінами та ямшитами.