Любов, милосердя, жорстокість — це, на думку Макіявеллі, умовні поняття, що мають цілком відносне й випадкове значення. На думку Макіявеллі, помиляється той, що гадає, ніби вбивство не може бути підказане почуттям любови чи милосердя. Любивши, вбити; убити, жаліючи, шукаючи милосердя, — Макіявеллі настоює, що ці неправдоподібні словосполучення не є безглуздя. Іноді обставини складаються так, що жорстокість людини суворої та невблаганної буває милосердніша од слабкодухости людини гуманної й лагідної.
Убивство й жалість, жорстокість і любов, милосердя й суворість — так часто одне передбачає інше, і вбивця, щоб здійснити своє почуття жалости, пронизуючи мечем серце жертви, наважується на цей подвиг самовідданосте не раніше, як розірвавши своє серце на криваві шматки.
Я відкладаю Макіявеллі з його проповіддю милосердної жорстокосте. Сторінки старого видання тхнуть цвіллю: вони посіріли й пошкаралубились. Я дивлюсь на півтемний куток кімнати, на темні плями картинок, розвішаних на стінах, і думаю.
Я думаю, що Микола Буцький, стверджуючи перед слідчим, що він убив з жалости, повторював давню істину, висловлену фльорен-тійським дипломатом і радником Борджа. Не завжди любов буває м'яка й лагідна: іноді вона буває жорстока й сувора. І часто в учинкові, на перший погляд, дикому й потворному, проявляється високий порив душі, відданої коханню.
Я дивлюсь на шафи, заставлені книжками в палітурках, і думаю.
2
У нас усе по-старому, як було, нічого не змінилося. О пів на дев'яту в уборну прошаруділа пантофлями стара Дудариха, моя квартирна хазяйка, і за десять хвилин згодом пантофлі зашаркали, зашепотіли по підлозі назад. Стара Дудариха повечеряла, напилась чаю, тепер вона чверть години молитиметься Богу, о дев'ятій кляцне ключ в її кімнаті. Вона роздягнеться, одягне на сиве своє волосся чепця з мереживом, закрутить з газетного паперу папільйотки, запалить кручену цигарку і до 10-ої читатиме в ліжку. Читає вона все, що їй потрапить під руки. Читає Саліяса, Маміна-Сибіряка, Винниченка й Коцюбинського, Шеллера-Михайлова, старі номери "Нивы" й "Вокруг света". Вона читатиме однаково П'єра Бенуа, Пільняка, Гладковський "Цемент", життя святих і пригоди Мурзилки з "Задушевного слова".
В десять хвилин на десяту нерішучий дзвінок, двічі, щоб почули й не чули. На парадному бряжчить ланцюжок, чути притишені голоси. Риплять двері в кімнаті у скарбника з харчотресту.
Так! Видко, що за час моєї відсутности не трапилося жодних змін, і в Дормидонта Панфилича роман з трестівською друкарницею тягнеться, як і півроку тому. Я вивчив ритуал цих побачень: за півгодини Дормидонт Панфилич пройде по коридору в ванну, щоб набрати там у чайник води; потім буде чутно, як накачуватимуть примус і гудіння примусу, тоді питимуть чай і друкарниця залишатиметься ще з годину; об 11-ій скарбник, клацнувши на парадному англійським замком, піде її проводити.
У цих спільних квартирах, де живуть різні люди, все чути й усе про кожного знаєш: у кого був постріл і ломило спину, скільки ставили банок, або ж як довго хто слабував на коліт.
Маленька друкарниця входить і виходить, не роблячи ніякого галасу, її не чути і, коли б не мастодонтові кроки гіпопотамного з рожевою шиєю лисого Дормидонта Панфилича, можна було б думати, що її зовсім не буває у нас.
Після того як Дормидонт Панфилич, проводивши свою приятельку, повернеться додому, а стара Дудариха за вечерею утрималась, щоб не об'їстися жирним біґусом, і не стогнатиме, — помешканням опановує тиша. Я люблю цю лагідну таємничу тишу, що шелесливим шепотливим шушуканням розповзається по коридору, по кімнатах, по шафах, темних куточках, і тоді чути, як тиша, зазираючи з усіх щілинок, мовчить улесливо і з присопуванням.
Я дивлюсь на шафи, заставлені книжками в шкуратяних палітурках, слухаю шепоти тиші, згадую й думаю.
З
На серці від перебування в Берліні лишилось почуття гіркости. Я чудесно виконав покладене на мене від заводу доручення, придбав для себе чимало рідких і дорогоцінних книжок, — але не натрапив на слід Зини. Що може напоїти спорожніле серце, що може заспокоїти непогамований смуток душі?! Зини я не побачив! Завтра я піду до Марї Семенівни сказати, що, незважаючи на всі ужиті в цій справі заходи та зусилля, я нічого не досяг.
Я довго, з першого дня приїзду і до останнього дня виїзду скрізь і весь час уперто шукав Зини, проте без будь-яких конкретних наслідків. Можливо, що Зина, приїхавши до Берліна, змінила своє ім'я й прізвище, щоб остаточно заховатись; можливо, вона випадково захворіла чи з нею трапилася якась нещасна пригода. Може, вона в когось закохалась, або ж кудись виїхала.
Закохалась! Як важко мені припустити це... Минуло два з половиною роки з того весняного ранку року 1925, коли після багатьох хитань і сумнівів я наважився просити в Марї Семенівни Зининої руки. Радісне тремтіння охопило мене, коли я почув від Марї Семенівни: "Згода, певне, що згода! Вона кохає Вас!..", — і за декілька хвилин пізніше усе було розбито, змішано, скалічено. Досі з почуттям невимовного гострого болю я згадую за незрозумілий Зинин вчинок, для якого й нині, за два роки, не можна підібрати хоч будь-яких приймовних, розумних пояснень. Невже ж це була чергова Зинина бравада, витівка, що її доведено до останньої міри безглуздосте? Олександер Владиславович улаштував Зині можливість виїхати екстренно за кордон, бо Тихменєви сподівались, що ця поїздка й різноманітність нових вражінь добре вплинуть на Зину. Але вона скористувалась з цієї поїздки, щоб остаточно розірвати з родиною й зникнути. За два роки від неї не було одержано жодної звістки, жодного листа, жодного повідомлення. З чого вона жила, опинившись в чужій країні без грошей і без підтримки? Як бідувала? Що перенесла?..
Мар'я Семенівна покладала багато надій на мою подорож; вона сподівалась, що коли я особисто шукатиму, мені швидше пощастить знайти загублену її дочку. Але я нічого, абсолютно нічого не довідався! Може, я її шукав не там, де треба? Може, я її ненароком десь і стрівав, та вона так змінилась, що я не зміг пізнати її після двох років розлуки?..