Дівчина Леся

Гринченко Борис

I

У гаях була хатка убога,
Чоловік жив там з жінкою вкупі,
Одинокі були та бездітні.
Ось пішли вони бога прохати
Аж у Київ, у Лавру святую:
"Дай нам, боже єдиний, дитину!"
Зглянувсь бог на їх сльози великі,
На життя працьовите і чесне
I послав він дочку тим убогим.
Ох і дивна ж була та дитина,
Та й не личком же дивна хорошим,
Не очима, як зорі, ясними,—
Тим була, ох, і дивна дитина,
Що, як плаче, не сльози і ллються,
А з очей так і сиплеться жемчуг,
Дорогії блискучії перли,
А як часом вона засміється,
Запашні процвітають троянди...

II

А в тім краї був князь та могутній,
Син єдиний малий був у нього,
От як став той князенко зростати,
То і каже до батька, до князя:
"Ой дозволь мені, батьку, мій князю,
В темнім лісі піти погуляти,
Сполювати чи звіра, чи птаха".
І пуска старий князь свого сина.
Син бере польовничих[1] князевих,
Та ще дядька бере він старого,
І рушають до темного лісу.

III

Довго лісом князенко той їздив,
Сполював птиці й звіру чимало,
А душний був той день і гарячий,
І схотілось князенкові пити.
Ось і бачить він хату край лісу,
Посила польовничого в хату:
"Попрохай ти води нам напитись!"
І пішов польовничий по воду,
Повернувсь і дає він напитись,
"На здоров'я!" — князенкові каже,
Уклоняється низько й звичайно.
Як напився ж князенко, до нього
Промовля польовничий та й каже:
"Ох, і бачив я диво у хаті:
Там дівчатко мале та убоге,
Та і дивна ж такая дитина!
І не личком же дивна хорошим,
Не очима, як зорі, ясними,—
Тим напрочуд дитина та дивна,
Що ввійшов я, дивлюсь — вона плаче,
А з очей так і сиплеться жемчуг,
Дорогії блискучії перли,
А як стала тоді її мати
Забавляти,— вона засміялась,

І посипались в неї додолу
Запашні рясноцвітні троянди".
Здивувався князенко й до хати
Привертає і злазить з коня він,
Увіходить в убогую хату.
Батько й мати вклоняються низько,
А на лаві дівчатко маленьке.
Як уздріло воно, що багато
Все чужих уступило у хату,
Почало собі плакать дівчатко,
І як плаче — не сльози іллються,
А з очей так і сиплеться жемчуг,
Дорогії блискучії перли.
Здивувався князенко та й дуже
І схотілось йому пустувати
(Сам він був ще хлоп'я невелике),
Став ще дужче дражнити дитину,
Щоб дивиться, як сиплеться жемчуг.
От і каже старий його дядько:
"Гей, небоже, покинь пустувати,
А забав лишень краще дитину,
І побачимо, що тоді буде".
На князенкові пояс був срібний, .
Він ізняв його, дівчину бавить.
Перестала тут плакать дитина,
Зацікавилась поясом срібним,
Засміялася з радощів дзвінко,
І посипались в неї додолу
Запашні рясноцвітні троянди...
Здивувалися всі, хто не бачив,
А найбільш од усіх — то князенко;
А побавившись трохи у хаті,
Повернулися знову додому.

IV

І почав молодий той князенко
Все частіше в ліси виїздити,
Щоразу заїздить до дівчини.
Так минають літа помаленьку,
Став князенко вже парубком жвавим,
Стала Леся доросла дівчина,
Рушники вишиває орлами,
Собі посаг готує у скриню...
Ох, і де вони й як умовлялись,
Умовлялися де та стрівались,
Не довідавсь ніхто б про те зроду,
Тільки ж доля і їх не минула:
Покохалися вдвох молодята...

V

От і мовить до діда князенко:
"Покохались ми з Лесею, діду,
То віддай же її ти за мене".
Похилив тоді голову батько:
"Не віддам, бо не буде вам щастя,
Князь не схоче, щоб взяв ти мужичку".
Відмовляє князенко старому:
"Не турбуйся ти, діду, про теє,
Я здобуду од батька дозволу".
Похилився старий головою:
"Ох, не знаю я, що і казати!
Чує серце моє, що неначе
Не без лиха обійдеться Лесі,
Дожида її горе велике,
Якщо дівчина піде за тебе,
Ти ж бо князь, а вона ж то мужичка!
Нехай краще зостанеться дома
Та мужичу роботу справляє".
Не послухавсь князенко старого...

VI

Просить дівчину Лесю князенко:
"Дай мені рушника, що ти шила,
Дай для батька, для князя, голубко!"
От дала той рушник йому Леся,
І поїхав князенко до батька,
Уклонивсь йому в ноги низенько,
Промовляє тоді йому слово:
"Ой, пожалуй мене, князю-батьку!
Одружитися хочу я чесно,
Хочу взяти я дівчину Лесю,
Що зросла у мужичій хатині".
Здивувавсь тоді князь і розсердивсь
І загніваний каже до сина:
"Чи забув, що князького ти роду?
Чи тобі ж та мужичку узяти?"
Промовляє князенко до батька:
"Ой пожалуй мене, князю-батьку!
Хоч дурний іще розум у мене,
Але ж думаю я, що немає
На всім світі такої дівчини,
Як моя та коханая Леся.
Та й не личком же дивним хорошим,
Не очима, як зорі, ясними —
Тим же дивна коханая Леся,
Що, як плаче, не сльози іллються,
А з очей так і сиплеться жемчуг,
Дорогії блискучії перли;
А як часом вона засміється,
Запашні процвітають троянди".
Здивувавсь тоді князь та і каже:
"То все добре, але ж того мало.
Може, й справді та дівчина гарна,
Але ж, може, вона ще лінива
І недбала тобі буде жінка".
Промовляє князенко до батька:
"Не лінива вона буде жінка,
Хоч сам, батьку, поглянь на роботу!"
І князенко рушник той виймає,
А рушник же той мудро пошитий:
Виногради повз край повилися,
Як живії, тремтять наче листям,
Посередині вишито рясно:
Розпростерли орли свої крила,
Мов летіти збираються зараз,—
Ох і дивне шиття в рушникові!..
Здивувався старий тоді батько,
Та й і каже він зараз до сина:
"Коли ж так, то женися, мій сину!
Подивлюсь я на дівчину тільки,
Щоб самому впевнитись на очі".