Павло, його так звали, прикусив губу, ба почув насмішку, і гостро промовив.
— Да, це то так, конешно, предложим,, що я панич, а хто ж твій Гордій?
— Та й Гордій — мужлай: такий муркет і слова не вміє вимовити... Так, Гордій, зате, хоть і сьогодні жінку покине й буде житк зо мною — запишеться... А ви дурите...
Вона одкинулась од нього, з ненавистю подивилася на товстий кирпатий ніс, зморщилася:
"Ху, який противний і дав чорт вродиться багачем*.
Заворушився у вербах вітер, перегнав по землі легенький холод І потім зник.
Вони стояли біля тину... А далі йшло поле, там замерла річка, вигонила шепотінням очерету диких качок.
— А що? ти хочеш заміж виходити... То таке... Свекруха...
— А-а. Нічого я не хочу, якби хтіла, то й вийшла... Тікайте — вона відіпхнула Павла рукою.
— Мариночко...— ніби ласкаво промовив Павло.
— Не чіпайте... Гордій за вас кращий.
— Гордій? хахол миршавий, отой, що й обернутись не вміє... Ха-ха...
Він засміявся зле, наче хотів сказати щось про себе...
— Та того Гордія... я скажу батькові — і в два щота... ваших нет. Отак то... Ми можем... Можна й так, покликати І на, мов, Гордієчку, тобі твоє, да...
Марина спалахнула.
— Ні, ви так не зробите... Тепер то ви куці... Це, брате, було.
— А так, конешно... то ж воно й ти не від тих грошей.
Він пішов, вимовивши з погрозою останні слова.
Хутір сірів. Дахи розкидалися нерівно. Галки, що раніше піднімалися зграями й трусили пов'яле листя, тепер заснули кучами й здалеку чи крапками, чи чорними шапками сиділи на вербах.
Марина засмутніла.
— И-и, чорт...
Тільки поволі струшували колоски росиг нахилялися остючками один од одного, наче кланялися.
І така тиха, і така мила вечірня пісня!
Стежки ті малесенькі, що по обніжках, маленькими гадючками полізли по полю, чогось злякалися і не видно їх за колосистим хлібом.
Вона хутенько пішла до Гордія. Він сонний почув, що щось тепле його зігріло. Прокинувся й побачив Марину.
— Ти того не приходила? Я думав, що-
ЗІ
тебе вже не буде... Думав, може до хазяйського... Ох, тоді б?
— О, Гордіечку, таке й видумав, хіба б ■я пішла до нього...
Гордій притулився до неї грубо, ніби прорізав її цівками очей. Вона покірно подивилася на нього.
— Ех, Гордію! Ти хочеш, щоб тобі було гарно і там і тут... Знаєш, за двома зайцями як женешся, що виходить? Ти хитрий, а погано буде, як сам себе обдуриш.
— Чудна!—і більш нічого не вимовив. Пахло жіноче тіло, загарами вітряними
лробіралося.
— Так то! — сумно зідхнула.
Гордій дивився на лати, на шматки неба. А в Марини очі горіли, як дві блискучі жаринки, тільки посміхалися з нього. Гордій дивувався.
— Чи вона мене чим обпоїла? Жінку вдома локинув.
Місяць, зірки шупальцями захолоджують солому, грають живорадісні пісні й тікають із зорею в поле, а потім з поля витягують свої щупальці, як петрик.
В клуні свіже сіно, є й торішнє. Почува-
ється рівне дихання Маринине, підіймаються
груди.
Задивився Гордій, накрив рядном, обпоївся лоскочучим духом і заснув.
Однако підвищується стріха й моргають, перекликаються горобці.
Настали жнива. Важка спека.
Снопи порозкидалися, гріються. Гордій іде вперед.
Жито зомліває, падає... За ним Марина
в'яже.
Постаті косарів розгулюються: з одного кінця на другий кидаються розмахи. Шер-шить жито та деренчить перій.
Лан понад шляхом.
Марина чорними очима вбирає спеку й вони переливаються блеском. Хустка збилася на потилицю, а шия рівна, з маленьким бугри-ком, купається в повітрі.
Гордій непомітно, коли мантачить косу, подивиться, засміється...
До них під'їхав вершник і попрохав води.
Марина радісно крикнула — є, ось вона! — і піднесла йому кухоль — той напився.
Вражливий — 2.
33
— А ти дівчинко, так собі, я вже й влюбився.
— Невже?
Сніп випав, колоски розкидалися по стерні... Гордій подивився з-під лоба.
— Не одставай! — гукнув він — ач, уже лащиться.
Йому зробилося досадно. Важко деренчала коса, іноді залазила в землю своїм гострим кінцем.
— Чорти й принесуть, — бурмотів Гордій. А коли докосили й поклали в полукіпки,
він одійшов осторонь, сердито збив косу й прив'язав її до кісся. Потім сам пішов на хутір. Марина сміялася.
Полукіпки, ніби стояли в очіпках. А стерня однобарвна, золота розійшлася по лану. На других нивах шумів ще нескошений хліб.
Марина йшла позаді, чогось весело співала.
— Чого ти тікаєш од мене?.. Так я найду ж не такого, як ти.
Полукіпки настовбурчились, а хутір завився перед очима в зелені кучері; перед ним залягли бурти, і тому видно було самі дахи.
Марина догнала Гордія.
— Ну й дурень же з тебе, й подратувати не можна. То я так.
— Та так, — призирливо протяг він, — і з хазяйським так, і з усіма так, і зо мною так...
— А як же?..
— Сатана... як сучка, до кожного лащиться...
— На те я дівчина.
— А як жінкою будеш?..
— Твоєю. Так твоєю я не буду...
— Побачимо...— і він хутко йшов уперед. По його твердому обличчі йшли маленькі струмочки поту.
— А хазяйського зажену на той світ... Він думає, що не зумію... То побачимо.
Марина уважно слухала й лице її ставало серйозне.
— Якби не такий... Ти ось сам здох би з голоду, як би не найняли... А двох жінок мати — не твоїй кишені...
— А ти хочеш за такого, щоб кишеня була.
— Нічого я не хочу.
Гордій скрипнув зубами, схопив її за руку.
— Ти...
— Одв'яжись... Дивись — що я тобі таке? Осінь.
Плелося плямами, падало на душу осіннє павутиння.
1 осінь, ніби очі душі, що одкриваються то песливі, а то холодні. Осінь закутує небо павутинням, переплітає. Біля хутора вдень борються вітряки з вітром: дощаті, полатані крила млинків мотаються, як перед смертю. Чорні тіні пробігають по-землі й крізь про-ріхи показують зелені плями; високо підлітають, і одміривши крок, падають униз. Млини, як опеньки порозкидалися... Коли вітру немає, то вони виставляють широкі руки й стоять, ніби зайці.
Гордій прохав Марину.
— Маринко, давай запишемося!
— Туди к чорту, одна, мабуть, здихає з голоду, так ти й мене так... Е, ні, не на таку наскочив.
— Може тому віриш, — він показав рукою на хату, — так той злиднів таких не візьме.
— І не треба...
Літо минуло. З поля позвозили снопи і поскладали у великі, високі стіжки. Згущувалися повесняні мокрі трави, збивалися, як ковтун. Становилося жовто.