-— Тому що вона танцює!
-— Та хiба тiльки вона одна танцює? Та нехай собi танцює!
-— Ще чого не вистачало?! У мене дiти, син i дочка! Їм з вiкна все видно!.. Вони все бачать!..
-— Господи, —— кажу я. —— Так не тiльки ж Р-— на танцює! Там бiля лiфта справжнiй танцмайданчик влаштували.
-— Та як ви не можете зрозумiти —— вона гола танцює! Їй затвердили диплом —— от вона й влаштувала кардебалет на радощах... Залiзла на стiл i танцює.. I штори, ви уявiть собi, не закрила!..
Менi не стало повiтря, вiд смiху менi аж живота спазмами взяло. Я спинився i плакав вiд смiху.
Зарбабов подивився на мене з такою люттю, що, якби знов була його сила, я мав би з марксизму одиницю.
-— I чого ви смiєтесь?!!
-— Михайле Iвановичу. (Пожалiв я його мiмiкрiю.) Це я над своєю помилкою смiюсь... Їй-богу!
Не знаю, чи повiрив цей кавказький марксист моїй божбi, але слухати мене не став i, видряпавшись на майданчик четвертого поверху, швиденько потупотiв по коридору.
ТАЄМНИЦЯ
Тодi вся спiлка тулилась в кiмнатах-закапелках на другому (i останньому) поверсi старосвiтського будиночку на площi Калiнiна (а перед тим —— Думська площа, а ще була площею Жовтневої революцiї, а тепер —— Майдан Незалежностi).
Щосереди та п'ятницi, по роботi, у холi спiлки малювали натуру. У закутку ставили два щити для об'яв —— роздягалка готова. Будь ласка —роздягайтесь i марш голяка на подiум. Ентузiасти приходили заздалегiдь, щоб зайняти добре мiсце.
Вiдвiдувачi цього рисувального збiговища подiлялись на ентузiастiв —серед них найславетнiший —— славний блаженний Сергiй Отрощенко; "золотарiв" —— (тепер їх називають "вуаєристами" —— (вони не стiльки малювали, скiльки ковтали слину вiд споглядання жiночої наготи); i випадкових клiєнтiв, часто навiть на пiддаттi, як от добрий рисувальник Тарасенко. Одного разу навiть з'явився вальяжний Микола Петрович Глущенко (клiкуха в системi НКВД —"Ярема"). Стояв пiд стiною, щоб нiхто не зазирнув. Вiн i коли пiдраховував, що i за скiльки в нього купили з чергової виставки, так само ставав у глуху оборону, щоб нiхто не мiг зазирнути в його записну книжку.
Натура була головним чином жiноча, хоча траплялась i чоловiча.
Була одна особливiсть у поведiнцi натури —— чим була гiрша модель, тим вона акуратнiше приходила на сеанси.
Т. Я. проходила по першому розряду: зросту високого, блiде лице, очi зеленi, чорне волосся важко падало на тугi бiлi плечi. Любила стояти, якмога сильнiше виламавшись в талiї. Але ще бiльше любила позувати лежачи. Викрутить своє багате тiло, прикриє очi рукою, нiби вiд яскравого свiтла сафiту, i з-пiд лiктя вивчає, хто i як на її голизну вибаньчився. А як надибає якогось "золотаря", що ще й нiби випадково, просто на нього, коли мiняє позу, стегна розтулить... Добре пiддатий Тарасенко одного разу, вздрiвши такий фокус, про срамне тiло Т. Я. виголосив: "Ннну, обєз'яна..."
Зрозумiло, що Т. Я. завжди спiзнювалась i завжди через якусь неймовiрну iсторiю... Ну, звичайно ж, їй вiрили, вибачали i чекали... Бо вона таки добре позувала. Позувала i в iнститутi. Якось Мобуту менi жалiвся, що вона позичила в нього зi стипендiї та й по тому... Я ж не можу поскаржитись на неї, бо не мав з нею нiяких стосункiв.
Отож зрештою, про справу. Я спiзнився того разу i прогавив кульмiнацiю подiї. Але менi детально про все розповiв старий Шамович. Вiн приповзав ранiше всiх, не дивлячись на свою серцеву задуху. Потiм вiн i старостою був нашої студiї, коли цей будинок на площi зламали i ми малювали в однiй iз кiмнат худфонду на подвiр'ї зруйнованого Михайлiвського монастиря.
Як на диво, Т. Я. прийшла ранiше, навiть ранiше деяких ентузiастiв. А тут якраз почали збиратись члени спiлки на засiдання секцiї. Прийшов i "Спiвак". Деякi уточнення —— "Спiвак" невеликого зросту, руденький, з великими залисинами, очi блакитнi, виряченi. Мав сильний i чистий голос. Особливо вражаюче в нього виходило, коли на повну силу легень у нiчному парадному спiвав арiю Рiголетто iз словами: "Партiзани, iсчадьє ада, спрятать куда успелi?.."
Т. Я. стояла в купцi ентузiастiв i розпускала чернуху про те, як вона потрапила в авiацiйну пригоду. "Спiвак" пiднявся у спiлку i, побачивши Т. Я., привiтався з нею. Вона не вiдповiла. Вiн вдруге привiтався. Тодi Т. Я. зовсiм вiдвернулась вiд "Спiвака". Тодi вiн смикнув її за руку i вже в лице їй: "Ти чого не хочеш зо мною розмовляти?.." Т. Я. вишкiрилась: "Та пiшов ти!.." —— i врiзала "Спiваковi" по пицi...
"Спiваку" стало млосно. Його поклали на канапу i вiдпоїли валокардiном..
Менi ця веремiя зiпсувала настрiй. Тим пак, що я перся через усе мiсто на малюнок. Адже нi майстернi, нi своєї кiмнати в мене нi тодi, нi ще багато рокiв по тому, не було, i до всього, в чому тут справа? Чому Т. Я. врiзала нашому "Спiваковi"? I, взагалi, все це мало неприємний присмак —— я захоплювався малюнками "Спiвака" ще зi школи. Коли в майстернях виставляли на худраду, ми, молодi, бiгали помилуватись на "спiвакових" натурниць. Робив вiн малюнки сангiною або вугiллям на великих аркушах рулонного паперу. Я пильно придивлявся до його вправ. Вiн так хвацько передавав всi звиви i опуклостi жiночої плотi. Я дивився i запам'ятовував. Потiм, багато рокiв пiзнiше, менi його прийоми прислужилися.
Через кiлька днiв здибався я iз Заїкою. Заїка, то особлива тема. Вiн належав до одного з найсильнiших художнiх кланiв. Навiть у тi часи, коли їх "батько" був уже не на горi, вони мали i закупки з виставок, i заробiток у худфондi. Заїка завжди знав найсвiжiшi новини про всякi художнi та бiляхудожнi справи. Пам'ять у нього була чудова, почуття гумору вiдмiнне. Цi двi якостi його не покидали навiть тодi, коли був упитий вщент.
-— Вожатий! —— Кажу я йому (бо вiн був пiонервожатим нашого класу, коли я вчився у художнiй школi), —— Може ти знаєш чому Т. Я. вмазала "Спiваковi"?
-— Т-т-тттти ппппправильно пи-пи-пи-таєш. В-в-в-вона у-у-у-ууу ннас нна К-ккинь Г-г-г-грустi к-к-кккрутилась...
Тут я зрозумiв, що Заїка випив щонайменше пляшку оковитої i треба набратись терпiння, щоб дiзнатись про причину ляпаса.
Заїка пояснював так довго, що я, з ним розмовляючи, пiдпав пiд його сугестiю i теж почав заїкуватись.