— Добре. Хай тільки моїх ям ніхто не загортає. Сам загорну, як вернуся.
Застромив лопату в купу пухкої землі, натягнув на голову картуза.
— Або почекай, ось і я піду з тобою.
Сказала щось діду Артему, махнула до Миколи рукою:
— Ходімо!
Вони вибралися з яру на дорогу, попрямували попід посадкою, щоб не блукати стежками.
Слідом за ними подався і Кудлай. На половині дороги почав гавкати й забігати в посадку.
— Чого він туди тягне? Ану, куди поведе, — звернула й собі з дороги Валентина Михайлівна.
Перетнули посадку. Кудлай повів далі, в сад.
Раптом запримітили між деревами щось чорне. Саме туди і тягнув собака. Зупинився, хвостом крутить.
"Яма для гусені, у якій ми сиділи, — згадав Микола. — Невже Сашко знову там? Еге ж, он і піджак його висить на тичці".
Заглянув у яму, так і є — тут.
— За що він тебе знову вкинув? — здивувався і обурився Микола.
— Це не сторож, — хрипким голосом відповів Сашко. — Це я сам. Зайченя діставав і впав. Земля обвалилася.
— Де ж воно, те зайченя?
— Ось, — витяг з-за пазухи звірятко.
В цей час до ями підійшла вчителька.
— Валентино Михайлівно, він ненавмисне, — гукнув Микола.
— Звісно, ненавмисне. Хто ж навмисне в таку яму падає, — засміялася вчителька. — Як же ми його витягнемо? Драбину треба з сушарні принести.
— Тичку з-під яблуні візьміть, — подав голос Сашко.
Микола приніс довгу і товсту підпорку з-під яблуні, спустив у яму.
— Лови зайченя! — підкинув Сашко угору тушканчика.
Микола спіймав звірятко на льоту.
— Ох і кумедне ж… — погладила тушканчика Валентина Михайлівна. — Хвіст довгий і з китицею. Треба його показати всім учням, а тоді випустити.
— Я й сам хотів, — сказав Сашка, хоч насправді в нього не виникало такої думки, і вхопився за тичку. — Тягни, Миколо!
Микола з учителькою взялися за другий кінець, смикнули добряче. І Сашко вже на волі.
— Добре, що ви мене знайшли. Думав, і ночуватиму оце тут.
— Йому скажи спасибі, — пом’яв Микола за вухо Кудлая. — Це він картуза твого приніс. На! — простягнув другові. — Та ще й привів нас сюди.
Собака, мовби й справді щось розумів, вдоволено крутив хвостом.
— Де ж лопата? — пошукав очима навколо ями Микола.
— Я ще не встиг дійти до сушарки. Зараз збігаю, візьму, — рвонувся Сашко.
— Ідіть удвох, — сказала Валентина Михайлівна. — Прихопіть кілька штук. У дівчат теж не вистачає. А я вас тут підожду.
До сушарні — недалечко. Минули кілька яблуневих рядів, смородинник. Залишалося ще перейти ділянку малинника — і все. Он вона височить, мовби якийсь казковий терем.
Раптом у "теремі" повільно відхилилися двері, і звідти виткнулася велика Шморгунова голова. Сюди верть, туди круть і, нікого не помітивши, одразу ж сховалася.
Микола здивовано зиркнув на Сашка — що б то могло значити? Сашко зблід на обличчі, опустив очі.
Через якусь хвилину із дверей знову висунулася спершу голова сторожа, далі і весь його тулуб. На спині здоровенний мішок.
Микола потягнув Сашка за густі кущі малини. Звідти стали стежити за сторожем.
Той замкнув сушарню і, озираючись на всі боки, підтюпцем потрюхикав до посадки.
— Сушки накрав, — здогадався Микола. — Давай вислідимо, куди понесе.
Він зняв зі штанів пояс, накинув Кудлаєві на шию, і хлопці обережно, щоб не виказати себе, подерлися густим колючим малинником слідом за сторожем.
Сашко плентався позаду вкрай розгублений, бо знав, куди подався Шморгун. Там, біля посадки, мабуть, чекає його з машиною батько. Забере і одвезе до Ольги, обміняє на самогонку. І про це знатимуть усі-усі. А найстрашніше, що Сашко зовсім безсилий відвернути це лихо.
Сторож вбіг у посадку, кинув мішок у рівчак, зверху притрусив опалим листям. Поправив на голові скособоченого картуза, сплюнув, неквапом вийшов на безлюдну дорогу.
Микола і Сашко також забігли в посадку. Затаїлися неподалік у заростях акації.
— Когось виглядає, — прошепотів Микола і посварився на Кудлая, щоб той не ліз до його пазухи, де схований тушканчик.
Сашко ствердно кивнув головою.
"Знав би ти, кого саме, — гірко подумав він. — А може, сказати, признатися? Ні, хай уже як буде, так і буде".
Дорогою, певно, хтось їде або йде, бо Шморгун знову заскочив у посадку і присів за кущем. Зовсім близько від них.
Кудлай схопився, але Микола притримав собаку і затиснув йому пащу.
Повз них прокотив на велосипеді дільничний міліціонер.
— Давай гукнемо, — прошепотів Микола.
— Не треба, підожди, — заперечив Сашко.
Микола розчаровано скривився. Чого не схотів? Це ж так доречно з’явився міліціонер, ніби відчув, що тут діється. Одразу й поцупив би за шкірку цього злодюгу.
Незабаром долинув гул машини. Сторож підвівся, вийшов на дорогу.
Під’їхав колгоспний грузовик, у кабіні поруч із шофером сидів Сашків батько.
— Здоров, Павло! — привітався до нього зраділо Шморгун.
— Здоров, — нехотя відповів батько.
— Я зараз, — кинувся до посадки сторож, але його спинив батьків оклик:
— Пожди, Іване!
— Га? — рвучко повернув голову Шморгун.
— Іди сюди, кажу.
Сашко почував себе так, ніби його виставили перед людьми на суд за якийсь страшний злочин.
— Ну що там? — підступив до машини сторож.
— Розумієш, Іване… — мнявся батько, — не хочу я в це діло встрявати. Передумав…
— Як це передумав? — вирячив очі Шморгун. — Ми ж із тобою вчора договорились!..
— Знаєш, тоді були під чаркою, а тепер… Одним словом — не хочу. І тобі, Іване, не раджу…
У Сашка, як тільки зачув останні слова, де й поділася неприязнь до батька.
"Татусю, любенький, дорогенький, — хотілося вигукнути йому, — який же ти молодець! Послухався-таки…"
— Так я ж приготував уже! — почервонів від люті Шморгун. — Он лежить у посадці…
— Однеси назад. Хай воно сказиться!
— Вже злякався? Зустрів міліціонера і злякався?
— Не те, щоб злякався, просто…
— Дурень ти набитий! — сердито процідив крізь зуби Шморгун.
— Як хочеш про мене думай, а я не повезу, і не вмовляй.
— Ну й їдь ти… — вилаявся погано Шморгун. — Без тебе зумію все зробити. Тільки тепер на випивку не надійся.
Батько більше нічого не сказав, махнув рукою шоферові, той завів мотор і повільно рушив з місця.
Собаки, як відомо, чомусь недолюблюють машин. Загледять яку, женуться, гавкають, намагаються гризнути зубами за шини, хоча це їм ніколи не вдається. Мабуть, ота нелюбов у них од заздрощів — самі-бо не можуть так швидко бігати. Кудлай особливо ненавидів їх. Уже, було, і поплатився за це, — колись добряче пом’яла його машина, — а однаково ганявся.