Пригадуючи тепер свої вражіння, я бачу, що тільки одна ця хвилина самозабуття була справжнє горе. До й після похорону я не переставав плакати й був сумний, але мені соромно згадати той сум, бо завжди до нього примішувалося якенебудь самолюбне почуття: то бажання показати, що я засмучений більше за всіх, то думки про те, яке вражіння я справляю на присутніх, то безцільна цікавість, що змушувала мене робити спостереження над чепчиком Мімі й обличчям присутніх. Я зневажав себе за те, що не відчуваю самого лише почуття горя, і силкувався приховувати всі інші: від цього сум мій був нещирий і неприродній. Опріч того, я відчував якусь насолоду, знаючи, що я нещасний, намагався збуджувати свідомість нещастя, і це
егоїстичне почуття більше, ніж інші, заглушало в мені справжній сум. *
Проспавши цю ніч міцно й спокійно, як завжди буває після великого горя, я прокинувся з сухим лицем і заспокоєними нервами. О десятій годині нас покликано на панахиду, що її правили перед виносом. В кімнаті було повно двірських та селян, що, гірко плачучи, прийшли попрощатись із своєю панею. Підчас одправи я пристойно плакав, христився й кланявся до землі, але не молився душею й був досить байдужий; досадував на те, що новий полуфрачок, який на мене наділи, дуже давив мене під пахвою; думав про те, щоб не дуже забруднити штанці на колінах, і потихеньку робив спостереження над усіма присутніми. Батько стояв у головах труни, був блідий, як полотно, і видко було, що йому важко стримувати сльози. Його висока постать у чорному фраку, бліде виразне обличчя і, як завжди, граціозні й упевнені рухи, коли він христився, кланявся, дістаючи руками землі, брав свічку з попових рук або підходив до труни, були надзвичайно ефектні; але не знаю через що, мені не подобалося в ньому саме те, що він міг бути таким ефектним під такий час. Мімі стояла, спершись на стіну, і, здавалось, ледве трималася на ногах; сукня на ній була пом'ята і в пуху, чепчик зсунувся на бік; опухлі очі були червоні, голова їй трусилася; вона ввесь час кричала не своїм голосом і раз-у-раз затуляла обличчя хусткою та руками. Мені здавалося, що вона все це робила для того, щоб, заховавши обличчя від присутніх, —спочити на хвилину від удаваних ридань. Я згадав, як напередодні вона говорила татові, що смерть maman для неї така жахлива втрата, якої вона ніяк не сподівається пережити, що вона позбавила її всього, що цей янгол (вона так називала maman) перед самою смертю не забув її й висловив бажання забезпечити назавжди майбутнє її й Катрусине. Вона гірко плакала, розповідаючи про це, і, може, почуття горя її було цілком .щире, але воно було не чисте і не виключне. Любочка, в чорному платтячку, обшитому плерезами, вся мокра від сліз, стояла похнюпившись і зрідка позираючи на труну, і обличчя її виявляло при цьому лише дитячий страх. Катруся стояла коло матері і, хоч личко їй і було досить сумне, така ж рум'яна була, як і завжди. Одверта Володина вдача була одверта й у горі: він то стояв замислившись, утупивши нерухомий погляд на яку-небудь річ, то рот йому раптом починав кривитись, і він хапливо христився й кланявся. Всі сторонні, що були на похороні, були мені гидкі. Утішні фрази, які вони говорили татові, — що їй там буде краще, що вона була не для цього світу, збуджували в мені якусь досаду.
Толстой—7.
Лке вони мали право говорити й плакати за нею? Деякі З них, говорячи про нас, називали нас сирітками. Наче ми без них не знали, що дітей, які не мають матері, звуть так! їм, мабуть, подобалось, що вони перші дають нам це ім'я, так само, як усі, здебільшого, поспішають дівчину, яка щойно вийшла заміж, вперше назвати madame.
В найдальшому кутку залі, майже заховавшись за відчиненими дверима буфету, стояла навколішках згорблена сива бабуся. Стуливши руки й підвівши очі до неба, вона не плакала, але молилася. Душа її линула до бога, вона просила його з'єднати її з тією, кого вона любила більше над усе на світі,, і твердо надіялася, що це буде скоро.
"От хто справді любив її!" подумав я, і мені стало соромно за самого себе.
Панахида закінчилася: обличчя померлої було відкрите, і всі присутні опріч нас, один по одному почали підходити до труни, й прощатись.
Одна з останніх підійшла до покійниці якась селянка, з гарненькою п'ятирічною дівчинкою, яку вона, бозна нащо, принесла сюди. Я якраз тоді випустив свою мокру хустку й хотів підняти її; але тільки я нахилився, мене вразив страшний, пронизливий крик, повний такого жаху, що хоч би я сто років прожив, я його ніколи не забуду, і коли згадаю, завжди пробіжить мороз по моєму тілу. Я підвів голову — на дзиґлику коло труни стояла та сама селянка й насилу держала в руках дівчинку, яка, відмахуючись рученятами, відхиливши назад перелякане личко й уп'явшись витріщеними очима в обличчя померлої, кричала страшним, божевільним криком. Я скрикнув голосом, який, мабуть, був іще жахливіший від того, що вразив мене, і вибіг з кімнати.
Тільки цієї хвилини я зрозумів, звідки йшов той сильний, важкий запах, що, змішуючись із запахом ладану, сповнював кімнату; і думка, що те обличчя, яке за кілька день перед тим повне було краси й ніжности, обличчя тієї, кого я любив більше над усе на світі, могло викликати жах, наче вперше відкрила мені гірку правду і сповнила душу одчаєм.
ХХГІІІ. ОСТАННІ СУМНІ СПОГАДИ
Maman уже не було, а життя наше йшло все тим самим порядком: ми лягали й уставали в той самий час і в тих самих кімнатах; ранковий, вечірній чай, обід, вечеря, — все було в звичайний час; столи, стільці стояли на тих самих місцях; нічого в домі і в нашому побиті не змінилося; тільки її не було.
Мені здавалося, що після такого нещастя все повинно було б змінитись; наш звичайний побит здавався мені образою її пам'яті й надто яскраво нагадував її відсутність.
Напередодні похорону, по обіді, мені схотілося спати, і я пішов до кімнати Наталі Савівни, гадаючи влаштуватись на її ліжкові, на м'якому пуховику, під теплим стебованим ліжником. Коли я увійшов, Наталя Савівна лежала на своєму ліжкові і, мабуть, спала; почувши шум від моїх кроків, вона підвелася, відкинула шерстяну хустку, що нею од мух була вкрита її голова, і поправляючи чепчик, сіла на край ліжка.