— Що з тобою поробиш! Іди ж танцюй...от тобі й кавалер,— сказала мати, вказуючи на мене.
Софійка подала мені руку, і ми побігли до залі.
Випите вино, присутність і веселість Софійки змусили мене зовсім забути нещасну пригоду з мазуркою. Я виробляв ногами всякі кумедні штучки; то, мов кінь, біг легенькою ристю, гордовито підіймаючи ноги, то тупотів ними на місці, як баран, що сердиться на собаку, при цьому реготався від щирого серця і аж ніяк не думав про те, яке вражіння я справляю на глядачів. Софійка теж сміялася, не вгаваючи: вона сміялася з того, що ми крутилися, взявшись рука за руку, реготала, дивлячись на якогось старого пана, що, поволі піднімаючи ноги, переступив через платок, удаючи, ніби йому дуже важко було це зробити, і помирала зі сміху, коли я підскакував мало не під стелю, щоб показати свою спритність.
Переходячи через бабусин кабінет, я подивився на себе в люстерко: обличчя спітніле, волосся розпатлане, чубчпк на тім'ї стирчав більше, ніж будь-коли; але загальний вираз обличчя був такий веселий, добрий і здоровий, що я сам собі сподобався.
"Коли б я був завжди такий, як тепер, — подумав я, — я б іще міг подобатись!
Але коли я знов глянув на вродливе личко моєї дамп, в ньому було, опріч того виразу веселости, здоров'я та безжурности, що подобалося мені в моєму, стільки тонкої та ніжної, краси, що мені зробилося досадно на самого себе: я зрозумів, що не можна й думати звернути на себе увагу такого чудового створіння.
Я не міг сподіватись на взаємність, та й не думав за неї: душа моя і без того була сповнена щастям. Я не розумів, щоб за почуття любови, яке сповнювало мені душу радістю, можна було вимагати ще більшого щастя й бажати чогонебудь, крім того, щоб це почуття ніколи не припинялося. Мені й так було добре. Серце билося, як голуб, кров безнастанно приливала до нього, і хотілось плакати.
Коли ми проходили коридором повз темну комірку під сходами, я подивився на неї й подумав: "що це було б за щастя, як би можна було ввесь вік прожити з нею в цій темній комірці, і щоб ніхто не знав, що ми тут живемо".
— А правда, сьогодні дуже весело? — сказав я тихим трим-тячим голосом і прискорив ходу, злякавшись не так того, що сказав, як того, що хотів сказати.
— Так...— дуже! — відповідала вона, повернувши до мене голівку з таким одверто-добрпм виразом, що я перестав боятись.
— Особливо по вечері... Але коли б ви знали, як мені жалко (я хотів сказати "сумно", але не насмілився), що ви скоро їдете і ми більше не побачимось.
— Чому ж не побачимось?—сказала вона, пильно розглядаючи кінчики своїх черевиків і проводячи пальчиком по ґратчастому паравані, що повз нього ми йшли. — Щовівтірка й п'ятниці ми з мамою їздило на Тверський бульвар. Ви хіба не ходите гуляти?..
— Обов'язково проситимемось у вівторок, а коли мене не пустять, я сам утечу — без шапки. Я дорогу знаю!..
— Знайте що? — сказала раптом Софійка. — Яз одними хлопчиками, що до нас їздять, завжди кажу "ти", давайте і з вами говорити "ти". Хочеш?.. — додала вона, мотнувши голівкою й глянувши мені просто в очі.
Ми підходили до залі, і починалася друга, жвава частина гросфатера.
— Давай... те, — сказав я в той момент, коли музика й шум могли заглушити мої слова.
— Давай, "ти", а не давайте!—поправила Софійка й засміялася. Ґросфатер закінчився, а я не встиг і однієї фрази сказати
З "ти", хоч не переставав вигадувати такі фрази, де цей заі-менник траплявся кілька разів. Мені не вистачало на це смі-ливости. "Хочеш?", "давай ти", бреніло в моїх вухах і якось п'янило; я нікого й нічого не бачив, опріч Софійки. Бачив я, як підібрали їй кучері, заклали їй за вуха й відкрили частину лоба й скронь, яких я ще не бачив, як закутали її в "зелену шалю так щільно, що видно було лише кінчик її носика, помітив^ що коли 6 вона не зробила своїми рожевими пальчиками маленької відтулини коло рота, так напевне задихнулася б, і бачив, як вона, спускаючись сходами разом із своєю матір'ю, швидко повернулась до нас, кивнула голівкою і зникла за дверима.
Володя. Івіни, молодий князь, я — всі ми були закохані в Софійці і, стоячи на сходах, провожали її очима. Кому зокрема кивнула вона голівкою — не знаю; але в ту мить я був цілком певен, що це вона зробила для мене.
Прощаючись з Івіними, я дуже вільно, навіть якось холодно поговорив із Сержиком і потиснув йому руку. Якщо він зрозумів, що з сьогоднішнього дня він утратив мою любов і свою владу наді мною, він, мабуть пожалував за цим, хоч і намагався бути цілком байдужим.
Я вперше в житті зрадив у коханні і вперше зазнав при-ємности цього почуття. Мені було радісно змінити зношене почуття звичайної відданости на свіже почуття любови, повної таємного й невідомого. До того ж, одночасно розлюбити й полюбити— значить полюбити вдвоє дужче, ніж раніше.
XXIV. В ЛІЖКУ
((Як міг я так дуже й так довго любити Сержика? — міркував я, лежачи в ліжку. — Ні, він ніколи не розумів, не вмів шанувати й не вартий був моєї любови... а Софійка? що ж це за розкіш! "Хочеш?" "Тобі починати!"
Я став рачки, ясно уявляючи собі її личко, закрив голову ліжником, підгорнув його під себе з усіх боків і, коли ніде не лишилося жодної відтулини, ліг і, відчуваючи приємну теплоту, поринув у солодкі мрії та спогади. Втупивши нерухомий погляд у підбивку стебнованого ліжника, я бачив її так ясно, як годину тому; я в гадці розмовляв із нею, і ця розмова, хоч не мала ніякого змісту, давала мені надзвичайну насолоду, бо "ти", "тобі", 3 "тобою", "твої" траплялися там раз-у-раз-
Мрії ці були такі яскраві, що я не міг заснути від солодкого хвилювання, і мені хотілося поділитись із кимнебудь зайвиною свого щастя.
— Мила! — сказав я майже вголос, круто повертаючись на другий бік. — Володю, ти спиш?
— Ні, — відповідав він сонним голосом, — а що?
— Я закоханий, Володя, цілком закоханий у Софійку!
— Ну, то що? — відповідав він, потягаючись.
— Ох, Володю, ти не можиш собі уявити, що зі мною робиться!., от я зараз лежав, загорнувшись у ліжник, і так яскраво бачив її, говорив із нею, що це просто дивно. І ще знаєш що: коли я лежу й думаю за неї, — бозна чого робиться сумно й хочеться плакати...