Дитинство

Страница 19 из 30

Лев Толстой

— Ну, що ж це таке? Як отак робити, то й гри ніякої нема! Ну, чого ж ти мене не ловиш? Чого ж ти мене не ловиш?— проказав він кілька разів, скоса позираючи на Володю та старшого Івіна, які, удаючи подорожніх, бігли доріжкою, приско-куючи, і раптом скрикнув і з голосним сміхом кинувся ловити їх.

Не можу висловити, як уразив і подобався мені цей геройський вчинок; незважаючи на страшний біль, він не лише не заплакав, але й навзнаки не дав, що йому болить, і на хвилину не забув за гру.

Незабаром після цього, коли до нашої компанії приєднався ще Ілінька Грап і ми до обіда пішли нагору, Сержик мав нагоду ще більше скорити й вразити мене своєю дивовижною мужністю та твердістю вдачі.

Ілінька Гран був син бідного чужоземця, що колись жив у мого діда, був йому чимсь завдячний і вважав тепер за свій неодмінний обов'язок присилати до нас дуже часто свого сина. Коли він думав, що знайомство з нами може дати його синові якусь утіху чи задоволення, то він цілком помилявся, бо ми не тільки не товаришували з Ілінькою, але звертали на нього увагу лише тоді, коли хотіли з нього поглузувати. Ілінька Грап був хлопчик років тринадцяти, худорлявий, високий, блідий, З пташиним личком і добродушно-покірним виразом на ньому. Він був дуже бідно вдягнений, але зате так добре напомажений, що ми запевняли, ніби у Грапа сонячної днини помада розтає на голові й тече під курточку. Коли тепер я згадую його, я бачу, що він був дуже послужливий, тихий і добрий хлопчик; тоді ж він мені здавався такою нікчемною істотою, якої не варт було жаліти, та навіть і думати за неї.

Коли ми закінчили тулятись у розбійників, то пішли нагору, почали пустувати й вихвалятись один перед одним різними гімнастичними штуками. Ілінька, несміливо й здивовано всміхаючись, позирав на нас і, коли йому запропонували спробувати зробити те саме, відмовився, кажучи, що в нього зовсім немає сили. Сержик був на диво милий; він зняв курточку, обличчя й очі йому розгорілися, він безперестанку реготався й витівав усе нові пустощі: перескакував через три стільці, поставлені вряд, через усю кімнату перекочувався колесом, ставав догори ногами на 'лексикони Татіщева, що він їх поклав, ніби п'єдестал на середину кімнати, і виробляв ногами такі кумедні штуки, що не можна було не сміятись. Після цієї останньої штуки він замислився, поморгав очима й раптом з цілком серйозним обличчям підійшов до Іліньки: "Спробуйте зробити це: справді, це не важко". Грап, помітивши, що всі звернули на нього увагу, почервонів і ледве чутним голосом запевняв, що він ніяк не може цього зробити.

— Та що ж це він, справді, чого він не хоче нічого показати? Що він за дівчина?., конче треба, щоб він став на голову:

І Сержик узяв його за руку.

— Обов'язково, обов'язково на голову!—закричали ми всі, обступивши Іліньку, який вже помітно злякався й пополотнів, схопили його за руки й потягли до лексиконів.

— Пустіть мене, я сам! Курточку розірвете!—кричала нещасна жертва. Але ці вигуки одчаю ще більше підохочували нас; ми реготалися; зелена курточка тріщала кругом по шитому.

Володя й старший Івін нахилили Грапові голову й поставили її на лексикони; я й Сержик схопили бідолашного хлопчика за тоненькі ноги, якими він махав куди трапиться, закотили йому штанці до колін і з гучним реготом підкинули їх угору; молодший Івін підтримував рівновагу всього тіла.

Вийшло так, що після гучного сміху ми раптом усі замовкли, і в кімнаті зробилося так тихо, що чути було лише важке дихання нещасного Грапа. Під той час я не зовсім був певний, що все де дуже смішно й весело.

— От тепер молодець!—сказав Сержик, ляпнувши його рукою. Ілінька мовчав і, намагаючися вирватися з рук, бив ногами

куди попадя. Одним із таких розпачливих рухів він ударив закаблуком у око Сержика так боляче, що той зразу покинув його ноги, схопився за око, з якого потекли мимоволі сльози, і з усідї сили штовхнув Іліньку. Ілінька, якого ми вже не держали, мов бездушевна якась річ гримнувся на землю й крізь сльози лише проказати:

— За що ви мене мучите?

Жалюгідна постать бідолашного Іліньки, з заплаканим обличчям, розкуйовдженим волоссям і закоченими штанцями, з-під яких видко було нечищені халяви, вразила нас, ми всі мовчали й намагалися змушено всміхатися.

Перший отямився Сержик.

— От іще баба, рева,—сказав він, злегка торкаючи його ногою:—з ним яшртувати не можна!.. Ну, годі, підводьтесь!

— Я вам сказав, що ти негідник!—злісно відповів Ілінька і, одвернувшись, гірко заплакав.

— А-а! Закаблуками битись, та ще й лаятись!—закричав Сержик, ухопивши в руки лексикона й замахнувся над головою нещасного, що й не думав боронитись, а тільки закривав руками голову.

— На тобі!., на тобі!.. Покиньмо його, коли він жартів не розумі^!.. Ходімо вниз, — сказав Сержик, штучно засміявшись.

Я співчутливо подивився на бідо лагу, що, лежачи на підлозі й сховавши обличчя в лексиконах, плакав так, що, здавалося, ще трохи—і він помре з корчів, од яких сіпалося все його тіло.

— Ну, Сергію!—сказав я йому,—нащо ти це зробив?

— Ото добре... Я ж не заплакав сьогодні, як розбив собі ногу майже до самої кістки!

аТак, це правда,—подумав я,—Ілінька—рева та й уже, а от Сержик—так оце молодець... Ну й молодець же!.."

Я не зрозумів тогОд. що бідолага плакав, мабуть, не так через фізичний біль, як од тщі думки, що п'ятеро хлопців, які, може, подобались йому, без ніякої причини погодились ненавідити його й проганяти.

Я ніяк не можу пояснити собі жорстокости свого вчинку. Як я не підійшов до нього, не захистив і не заспокоїв його? Куди поділося почуття жалости, що змушувало мене, було, ридма ридати, побачивши викинуте з гнізда ґавеня або цуценя, яке несуть, щоб викинути за паркан, або курку, яку несе кухарчук на суп.

Невже це прекрасне почуття заглушила в мені любов до Сержика й бажання здаватися йому таким самим молодцем, який був він сам? Незавидні ж були ця любов і бажання здаватися молодцем! Вони лишили по собі єдині темні плями на сторінках моїх дитячих спогадів.

XX. ЗБИРАЮТЬСЯ ГОСТІ

З особливої метушні в буфеті, з великого освітлення, що надавало якогось нового, святкового вигляду всім, уже давно мені знайомим, речам, і особливо з того, що не даремно ж прислав князь Іван Іванович свою музику,—видно було, що чимало гостей має бути ввечері.