"Я маю коханку",— міркував Люсьєн у метро. Він був спустошений і стомлений, просякнутий запахом абсенту і свіжої риби; сівши, тримавсь якомога рівніше, щоб волога від поту сорочка не приставала до тіла; йому здавалося, ніби його тіло змастили кисляком. Він повторив із зусиллям: "Я маю коханку", і відчув себе ошуканим: те, що його вабило в Мод ще напередодні,— її обличчя, видовжене й таємниче, її елегантність, струнка постава, горда хода, слава чесної дівчини, зневага до сексу, все, що надавало їй неповторності, робило її справді іншою, стриманою, рішучою, недосяжною, чистою в помислах і вчинках, і навіть її шовкові панчішки, крепова сукня, зачіски,— все це розтануло в його обіймах, лишилася тільки плоть, Люсьєнові вуста тягнулися до обличчя без очей, голого, як живіт, він володів великою квіткою з м'якої плоті. Люсьєн бачив тільки сліпу тварину, що зі чмоканням волохатих щілин борсалась у простирадлах, і подумав: це ми обоє. Вони злилися в одне ціле, він не міг більше відрізнити своєї плоті від плоті Мод; ще ніколи він не мав такого гидкого відчуття інтимної близькості,— хіба, може, тоді, коли Pipi показував йому свого пісюна за кущем або коли, забувшись, лежав на животі і дриґав ногами, блискаючи голим задом, поки йому сушили штани. Люсьєн відчув полегкість, згадавши про Гюїгара. Завтра він йому скаже: "Я спав із Мод, це дивовижна жіночка, друже: у неї це в крові". Але зараз йому кепсько: хлопець почувався голим у теплій куряві метро, голим під тонкою оболонкою одягу, напруженим і голим поряд із священиком, навпроти двох літніх дам, немов велика осквернена жердина.
Гюїгар його палко привітав. Фанні йому трохи набридла: "У неї справді кепська вдача. Вчора цілий вечір дулася на мене". Обидва зійшлися на тому, що таких жінок усе-таки треба мати, бо ж не можна зберігати цноту до самого шлюбу, такі жінки не дуже цікаві, зате й не хворі, але було б помилкою прив'язуватися до них. Натомість про чесних дівчат Гюїгар повідав із великою повагою, і Люсьєн запитав, що нового в його сестри. "З нею все гаразд, друже,— мовив Гюїгар,— до речі, вона сказала, що ти невірний коханець. Ти розумієш,— додав він невимушено,— я радий, що маю сестру: якби її не було я б чималого не міг би збагнути". Люсьєн його чудово розумів. Згодом вони часто заводили розмову про дівчат, сповнюючись поезії, а Гюїгар любив цитувати одного з своїх дядьків, який тішився успіхом у жінок: "У своєму собачому житті я, може, не завжди робив добро, але є одна річ, за яку мені Бог виявить ласкавість: я швидше відрубаю собі руки, ніж доторкнуся до дівчини". Часом вони знову навідувалися до подруг ГГєрретти Гюїгар. Люсьєнові дуже подобалася П'єрретта, він із нею розмовляв, як старший брат, трохи кепкував із неї і хвалив за те, що вона не обтяла свого волосся. Люсьєн весь поринув у політичну діяльність; кожного недільного ранку він ходив продавати "Аксьйон франсез" перед церквою в Нейї. Години дві Люсьєн прогулювався із кам'яним обличчям. Дівчата, виходячи з церкви, інколи зводили на нього свої прекрасні непорочні очі; тоді Люсьєн трохи розслаблювався і, почуваючись чистим і дужим, усміхався їм. Хлопець розповідав у своєму товаристві, що шанує жінок і радий, що вони таки розуміють його. А втім, майже всі його товариші мали сестер.
17 квітня Гюїгари влаштували вечірку на честь П'єрреттиного вісімнадцятиріччя і, цілком природно, що туди запросили й Люсьєна. На той час він уже був добре знайомий із П'єрреттою, вона його називала своїм танцюристом, і він здогадувався, що дівчина трохи закохана в нього. Пані Гюїгар наказала послати по тапершу, і вечір мав видатися славний. Люсьєн часто танцював із П'єрреттою, потім пішов на пошуки Гюїгара, який приймав своїх друзів у курильні. "Привіт,— сказав Гюїгар,— гадаю, ви знайомі: Флер'є, Сімон, Ванюс, Леду". Коли Гюїгар представляв своїх друзів, Люсьєн помітив, як один високий кучерявий юнак із блідою шкірою, крутими чорними бровами нерішуче наблизився до них; Люсьєн спалахнув гнівом. "Що тут робить цей тип?" — подумалось Люсьєнові,— адже Гюїгар добре знає, що я не терплю жидів!" Він крутнувся на закаблуках і швидко відійшов, щоб не подавати руки. "Хто цей жид?" — запитав Люсьєн трохи згодом у П'єрретти. "Це Вайль, він із вищого торговельного училища; мій брат познайомився з ним у фехтувальній залі". — "Я гидую жидами",— сказав Люсьєн. П'єрретта злегка всміхнулася. "Цей хлопець все-таки непоганий",— сказала вона. — Проведи мене до буфету". Люсьєн взяв келих шампанського і тільки-но його поставив, як віч-на-віч зустрівся з Гюїга-ром і Вайлем. Він блиснув очима на Гюїгара й різко відвернувся. Але П'єрретта схопила його за руку, і Гюїгар підійшов до нього, ні про що не здогадуючись: "Мій друг Флер'є, мій друг Вайль,— представив він їх невимушено,— тепер усі знайомі". Вайль простягнув руку, і Люсьєнові зробилося зле. На щастя, він раптом пригадав слова Десперро: "Флер'є штовхнув би жида у воду по-справжньому". Він засунув руки в кишені, повернувся спиною до Гюїгара й вийшов. "Я більше не переступлю порогу цього будинку",— вирішив він, підкликаючи гардеробника. Хлопець відчув прикре задоволення. "Коли так твердо триматися своїх поглядів, то не можна навіть жити в суспільстві". Але на вулиці його пиха розвіялася, і Люсьєн відчув якусь тривогу. "Гюїгар напевне розгнівався!" Хлопець труснув головою і спробував себе переконати: "Він не мав права запрошувати жида, якщо запросив мене!" Але гнів уже вщух, і Люсьєн знову відчув щось схоже на тривогу, перед ним випливло здивоване Вайлеве обличчя, його простягнута рука, і в ньому ворухнулося бажання примиритися: "П'єрретта очевидно подумала, який я нечема. Треба було потиснути ту руку. Все одно це мене ні до чого не зобов'язувало б. Стримано привітатись і потім одразу ж піти — ось як треба було вчинити". Люсьєн запитав себе, чи ще не пізно повернутися до Гюїгарів. Він підійшов би до Вайля і сказав би йому: "Пробач мені, я себе кепсько почував", а потім потиснув би йому руку і трохи порозмовляв би задля чемності. Та ні, вже надто пізно, скоєного вже не поправиш. "Навіщо мені здалося,— подумав він роздратовано,— хизуватися своїми поглядами перед людьми, котрі не можуть їх зрозуміти!" Він нервово здвигнув плечима: це був повний крах. У цю мить Гюїгар і П'єрретта, напевно, дивуються з його поведінки, а Гюїгар каже: "Він геть із глузду з'їхав!" Люсьєн стис кулаки. "Ох! — подумав він у відчаї,— як я їх ненавиджу! як я ненавиджу жидів!" Він спробував підбадьорити себе, споглядаючи цю безмірну ненависть, але вона розвіялась під його поглядом, він міг скільки завгодно думати про Леона Блюма, який одержував гроші з Німеччини й ненавидів французів, але не відчував нічого, крім сумовитої байдужості. На своє щастя, Люсьєн застав Мод удома. Він сказав, що кохає її і в несамовитому шаленстві багато разів оволодівав нею. "Все пропало,— мовив він подумки,— я ніколи не буду кимось". "Ні, ні! — заклинала його Мод,— зупинися, мій любий, тільки не це, цього не можна!" Але кінчилось тим, що вона подалася: Люсьєн волів обцілувати її всю. Він почувався розбещеним дитям, йому хотілося плакати.