Можливо, таке активне політичне життя завадило Сартрові-філософу своєчасно завершити чимало праць, таких, скажімо, як "Критика діалектичного розуму", "Зшитки про мораль", сценарій фільму про Фрейда тощо, які з'явилися лише по його смерті.
й намагалась зберегти серйозний вигляд. Люсьєн дивився на неї і допитувався: "Ну, а далі?" — щоразу торкаючись кучерів, які спадали матері на шию, та зовсім не слухав її, а лише запитував себе, чи це справді його мама. Коли вона закінчила казку, Люсьєн попросив: "Мамо, розкажи мені про те, як ти була маленькою дівчинкою..." І мати розповідала, хоча, можливо, говорила неправду. Може, вона колись була маленьким хлопчиком, якого також наряджали в сукні,— як того вечора Люсьєна,— і вона й далі їх носила, щоб скидатися на дівчинку. Він обережно мацав її гарні руки, під шовком м'які, як масло. Цікаво, що було б, якби з мами скинути сукню, а натомість надягнути на не/í татові штани? Можливо, у неї одразу б виросли чорні вуса. Він щосили стиснув мамині руки; в нього було таке враження, що ще мить — і вона просто на його очах перекинеться на жаского звіра або стане бородатою жінкою, як та, що на ярмарку. Вона засміялася, широко розкривши рота, і Люсьєн побачив її рожевий язик і піднебіння; йому стало гидко, виникло бажання туди плюнути. "Ой, ой, ой! — заойкала, усміхаючись, мати,— як ти мене стискаєш, мій маленький чоловічку! Стисни ще дужче. Так сильно, як ти мене любиш". Люсьєн ухопив гарну мамину руку у коштовних перснях і вкрив її поцілунками. Але наступного дня, коли він умостився на горщику, а вона сиділа біля нього, тримаючи за руки, і говорила йому: "А-а, Люсьєне, а-а, моя ластівко, я тебе благаю", він раптом перестав кректати і спитав її, трохи засапавшись: "Ти справді моя мама?" Вона йому відповіла: "Дурненький",— і попросила не ставити більше таких запитань. З цього дня Люсьєн був переконаний, що мати грала комедію, і він їй більше ніколи не казав, що одружиться з нею, коли виросте. Проте хлопець достоту не знав, якою саме була та комедія: можливо, злодії, пробравшись темним тунелем, надумали викрасти тата й маму, а замість них поклали в їхнє ліжко цих двох. Або ж це були справдешні тато й мама, але вдень вони грали роль, а вночі були зовсім інші. Люсьєн майже не здивувався новорічної ночі, коли раптом прокинувся й побачив, як вони ховали іграшки в камін. На другий день батьки говорили про Діда Мороза, і Люсьєн удавав, що вірить їм, гадаючи, що в цьому полягала їхня роль і вони повинні викрадати іграшки. В лютому він захворів на скарлатину і страшенно тим тішився.
Одужавши, хлопець узяв собі за звичай гратися, на цей раз у сироту. Він сідав посеред лужка, під каштаном, набирав у жмені землі і думав: "Я буду сиротою, мене зватимуть Луї. Я вже не їв ц$лих шість днів". Няня Жермен покликала його снідати, і за столом він грався й далі; тато й мама нічого не помічали. Йому дали притулок злодії, які хотіли зробити з нього кишенькового злодюжку. Коли Люсьєн поснідає, то побіжить, щоб їх викрити. Він їв і пив дуже мало, бо якось прочитав у "Заїзді Ангела Хранителя", що після голодування треба їсти обмаль. Це було весело, оскільки всі гралися. Тато і мама гралися в тата і маму, мама гралася, бідкаючись, що її найдорожче дитятко так мало їсть, тато грався, читаючи газету, і раз повз раз сварився на Люсьєна пальцем, приказуючи: "Трах-тарах, любий!" І Люсьєн грався також, вже й не знаючи до пуття в кого. В сироту? Чи в істоту Люсьєна? Він глянув на карафку з водою, де на самому денці витанцьовував малесенький рожевий промінчик, і ладен був заприсягнути, що татова рука містилась у карафці, величезна, яскрава, з маленькими чорними волосинками. Люсьєнові раптом здалося, що карафка теж гралась, удаючи карафку. Зрештою він майже не торкався страв і відчув такий голод пополудні, що змушений був украсти з дюжину сливок і мало не розладнав собі шлунок. Тоді йому й подумалось, що він уже досить награвся в Люсьєна.
Однак він не міг від цього утриматися, і йому весь час здавалося, що він бавиться. Хлопець хотів би бути таким, як бридкий і поважний пан Буффардьє; приходячи на обід, той припадав до маминої руки, примовляючи: "Моє шанування, люба пані", а Люсьєн всідався посеред вітальні і з захопленням дивився на нього. Але нічого з того, що долітало до Люсьєнових вух, не заслуговувало на увагу. Коли він падав і набивав собі гулю, то часом переставав плакати і запитував сам себе: "А чи справді в мене вава?" Тоді його охоплював ще більший розпач, і хлопець починав плакати ще дужче. Коли він цілував мамину руку, кажучи: "Моє шанування, люба пані", мати куйовдила йому волосся, примовляючи при цьому: "Це не добре, моя маленька мишко, не слід кепкувати зі старших". І тоді він почувався пригніченим. Щось значуще траплялося лише першої і третьої п'ятниці місяця. В ці дні чимало дам приходили в гості до мами, і поміж них завжди були дві-три в жалобі; Люсьєн любив жінок у жалобі, надто високих. Він добре почувався з дорослими, адже вони були такі поважні... Не хотілося й думати, що в ліжку вони дозволяють собі всі ті речі, після яких з'являються на світ дітлахи. Вони мають на собі стільки одягу і такі сумні, що важко навіть уявити, що в них там під сподом. Коли вони разом їдять і розмовляють, то навіть сміх у них статечний, усе так урочисто, мов на обідні. Вони поводилися з Люсьєном як із дорослим. Пані Куффен садовила хлопця на коліна і ляскала його по литках, приказуючи: "Це найгарніший маленький любчик, якого я бачила". Потім вона розпитувала про його смаки, цілувала й цікавилася, що він робитиме, коли виросте. Люсьєн відповідав, що стане знаменитим полководцем, як Жанна д'Арк, що відвоює Ельзас і Лотарін-гію в німців, або стане місіонером. Говорячи, він вірив у те, що каже. Пані Бес огрядна й міцна жінка з маленькими вусиками. Вона лоскотала Люсьєна, примовляючи: "Моє маленьке дитятко". Він нестямно тішився, реготав від задоволення і звивався від лоскоту; уявляв себе немовлям, милим маленьким немовлям серед дорослих, і йому було б приємно, якби пані Бес його роздягала й купала і вкладала спатоньки в малесеньку колиску, мов гумову ляльку. А інколи пані Бес запитувала: "Що скаже моя лялька?" — і зненацька натискала йому животик. Тоді Люсьєн, достоту як справжня механічна лялька, здавленим голосом вигукував: "Уа", і вони обоє сміялися.