Коли йшлося про те, щоб повторити її вигадку, Мадемуазель Марсель одразу ж уважно слухала інших.
— Мене звуть Жозеф Бертен, мені шість років, я народився в Антверпені, минулої зими мої батьки померли від грипу.
— Добре. Ось, візьми м'ятну пастилку.
Коли вона була задоволена мною, у неї з'являлися жести приборкувача: вона кидала мені цукерку, яку я мав упіймати на льоту.
Отець Понс провідував нас щодня. Він не приховував труднощів, на які наражався в пошуках сім'ї, що прийняла б мене.
— Усі "надійні" люди з довколишніх ферм уже прийняли одну-дві дитини. Окрім того, ймовірні кандидати вагаються, їх більше зворушило б маля. А Жозеф великий, йому вже сім.
— Мені шість років, отче, — вигукнув я.
Аби похвалити мене за цей виступ, Мадемуазель Марсель увіпхнула цукерку мені в зуби, а тоді гаркнула до священика:
— Якщо хочете, месьє Понс, я можу пригрозити тим, хто вагається.
— Чим?
— Чорт забирай! Жодних ліків, якщо вони не приймуть ваших утікачів! Нехай здихають без допомоги!
— Ні, Мадемуазель Марсель, люди мають зважитися на такий ризик самі. Їм загрожує в'язниця за співучасть…
Мадемуазель Марсель розвернулася до мене.
— Ти хотів би стати пансіонером у школі отця Понса?
Знаючи, що відповідати марно, я не ворухнувся, чекаючи на продовження.
— Візьміть його до себе на Жовту віллу, месьє Понс, навіть якщо схованих дітей передусім прийдуть шукати туди. Хоча, чорт забирай, маючи зроблені мною папери…
— Але як я його прогодую? Я не можу більше просити жодної додаткової продуктової картки. Самі знаєте, діти на Жовтій віллі недоїдають.
— О, жодних проблем! Сьогодні ввечері бургомістр прийде робити черговий укол. Я про це поклопочуся.
Коли споночіло, Мадемуазель Марсель опустила залізну штору на дверях аптеки з таким гуркотом, наче підірвала танк, і спустилася до мене в льох.
— Можливо, ти будеш мені потрібен, Жозефе. Ти не проти піднятись і посидіти нишком у шафі для верхнього одягу?
Оскільки я не відповідав, вона рознервувалася.
— Я поставила тобі запитання! Ти припух чи що, чорт забирай!
— Авжеж, я не проти.
Коли пролунав дзвінок, я прослизнув поміж тканин, що пахли нафталіном, тоді як Мадемуазель Марсель впускала бургомістра в кімнатку позаду аптеки. Вона допомогла йому зняти габардиновий плащ, якого сунула мені просто під ніс.
— Мені дедалі важче діставати інсулін, месьє Ван дер Мерш.
— Так, часи тепер важкі…
— Правду кажучи, наступного тижня я не зможу зробити вам укол. Дефіцит! Постачання припинено! Кінець!
— Господи… але ж… мій діабет…
— Жодних засобів, месьє бургомістре. Хіба що…
— Хіба що щó, Мадемуазель Марсель? Кажіть! Я готовий на все.
— Хіба що ви дасте мені продуктові картки. Я зможу обміняти їх на ваші ліки.
У голосі бургомістра зазвучала паніка.
— Це неможливо… за мною стежать… за останні тижні населення села надто зросло… самі знаєте чому… я не можу просити більше, не привернувши уваги гестапо до нас… це… це впаде на нас… На нас усіх!
— Візьміть ватку і міцно притисніть. Ще міцніше!
Дозоляючи так бургомістрові, вона підійшла до мене, швидко й тихо шепнула у прочинені дверцята:
— Візьми ключі з його пальта, тільки не в шкіряному футлярі, а зв'язку на металевому дроті.
Мені здалося, що я недочув. Вона, либонь, здогадалась? Бо крізь зуби додала:
— Ворушися, чорт забирай!
Вона повернулася, щоб накласти бургомістрові пов'язку, тоді як я навпомацки звільнив його від в'язки ключів.
Коли відвідувач пішов, вона випустила мене з шафи й відіслала в льох, а сама зникла в темряві.
Наступного дня рано-вранці отець Понс прийшов нас попередити:
— Бойова тривога, Мадемуазель Марсель, з мерії викрали продовольчі картки.
Вона потерла руки.
— Он як! І в який спосіб?
— Грабіжники зачепили гачком віконниці й розбили вікно.
— Ти диви! Бургомістр знівечив власну мерію?
— Що ви хочете сказати? Що він сам украв…
— Ні, це зробила я. З його ключами. Але коли сьогодні вранці я поклала їх у його поштову скриньку, то була певна, що він симулюватиме пограбування, аби не запідозрили його самого. Що ж, месьє Понс, тримайте картки. Це ваша пачка.
І хоча Мадемуазель Марсель була сварливою і нездатною усміхатися, в її очах виблискували вогники радості.
Вона легенько підштовхнула мене в плечі.
— Що ж, тепер ти можеш іти з отцем!
Залишалося тільки скласти речі, зібрати мої фальшиві документи, вислухати ще раз історію мого несправжнього життя, тож до школи я прибув, коли учні обідали.
Жовта вілла розляглася, немов гігантська кицька, що згорнулася калачиком на вершині пагорба. Кам'яні лапи ґанку вели до пащі — входу, колись пофарбованого в рожевий колір, де витерті канапи витягнули язики сумнівної чистоти. На другому поверсі два великі засклені віконні прорізи, наче опуклі повіки, вирізнялися на будівлі, пильно стежачи за тим, що діється на подвір'ї, між загорожею і платанами. На даху два мансардні балкони, що наїжилися кованим залізом, нагадували вуха, а будівля їдальні закручувалася з лівого боку хвостом.
Від "жовтого" на віллі залишилася хіба що назва. Століття бруду, дощів, руйнування і плям від м'ячів, що їх діти шпурляли об тиньк, пошкодили, а потім посмугували її хутро, тепер воно стало тьмяно-рудим.
— Ласкаво просимо на Жовту віллу, Жозефе, — мовив отець Понс. — Це — твоя школа і твій дім на майбутнє. Тут три категорії учнів: екстерни, які повертаються на обід додому, напівпансіонери, які опівдні тут обідають, і пансіонери, які тут мешкають. Ти будеш пансіонером, я покажу тобі твоє ліжко й шафку в дортуарі.
Я замислився про ці невідомі мені поняття: екстерни, напівпансіонери й пансіонери. Мені подобалося, що це не лише класифікація, а й ієрархія. У такий спосіб я одразу ж потрапив у вищий клас. Позбавлений цими останніми днями "шляхетності", я радів, що набув цю додаткову відзнаку.
У дортуарі я був у захопленні від знайомства з моєю шафкою — у мене ніколи не було шафки, — тож, розглядаючи ці порожні полички, я мріяв про численні скарби, які я на них поставлю, не думаючи, що наразі я міг сюди покласти лише два використані трамвайні квитки.
— А тепер я покажу тобі твого хрещеного. На Жовтій віллі кожен пансіонер перебуває під опікою когось більшого. Руді!