Із нашим штурманом Артемчуком сталося лихо. Він зірвався з крутого схилу сопки, упав, поранив і вивихнув ногу.
Години чотири тому ми вийшли удвох із порту в ліс по дикий виноград і кедрові горіхи. Тайгою через сопки нам тепер годі було й думати повернутися до свого судна.
В обох була таємна сподіванка: може, десь тут є селище. Хтозна...
— А-го-го-о-ов! — загукав я щосили,— Люди, відгукніться! Тільки тайга луною озвалася на мої слова, і знову все довкола затихло.
— Зачекай, я зараз,— метнувся я на вершину сопки. Та й звідси було видно лише ліс і ліс.
— А-го-го-о-ов! — гукав я знову і знову.
"...О-о-ов..." — відлунювало вдалині.
Назад я повернувся пригнічений. Штурман невесело всміхнувся.
— Ну, не журись,— втішав він мене.— Відпочинемо трохи, переболить, і на трьох ногах вийдемо звідси.
Я намірився сісти поруч, коли це щось затріщало поблизу. Я нашорошився. Неспокій опанував мене. "Ще бракувало нам тут зустрічі з ведмедем або тигром",— майнула тривожна думка. У тайзі ж ці звірі не дивина. А тріск усе наближався.
Коли враз гілля заворушилося, і тут із лісової хащі виринула чубата голівка смаглявого років дев'яти хлопчини. Ну й чуб — аж до брів.
— Ц-с-с-с...— поважно приклав він палець до вуст.— Людина спить!-і, загадково поманивши до себе рукою, зник.
Ніби рятівний круг, була для нас ця несподівана поява хлопця. Я обережно повів Артемчука в гущавину. А хлопець так майнув, що лише тремтливі гілочки були нам за дороговказ.
Коли ж ми нарешті вийшли на галявину, хлопець по-дорослому запросив нас сісти і швидко взявся підкидати хмиз у пригасле вогнище, посеред якого стояло відро з водою. Аж тепер я почув сильний шум. Ніби вітер ганяв у верховітті дерев. Але ж погода була напрочуд тиха. Дубки, модрини, клени довкола лише стиха погойдувались.
Осторонь я побачив чималий рівчак, звівся й пішов до нього. Тепер усе збагнув: там, серед каміння, вирувала вода. Вона мчала так шалено, аж каміння дрижало та гуркотіло. Наче від кипіння, все клекотіло. Біла піна та бризки злітали високо вгору.
Я озирнувся навкруги: де ж та людина, якої малий попросив не будити? Швидко глянувши на мене, хлопчина відхилив кущ калини, і тут я побачив на брезенті маленьку, ще меншу за нього, дівчинку. Вона калачиком згорнулась і спала.
— Це Люська,— пояснив хлопчина.— Малишня-комашня,— і, махнувши зверхньо на дівчинку рукою, розважливо додав: — ще тільки шість років. її батьки з моїми шукають корисні копалини в тайзі.
— А тебе ж як звати? — питаю.
— Леонід Леонідович.
— Он як,— весело здивувався я.
— Усі мене так називають,— пояснив малий.— І мама, і тато, і їхні товариші — геологи...— І, помовчавши, додав: — Маму мою звати Леоніда Василівна, тата — Леонід Петрович. А мене-от Леонідом Леонідовичем. Щоб ніхто не плутав із батьками.
— От що, Леоніде Леонідовичу,— кажу йому,— у мого товариша вивихнута нога. І поранена. Чи нема тут у вас десь фельдшера?
— На геологорозвідувальній станції,— сказав хлопець,— а тут фельдшера немає. А ми тут недалеко живемо,— і він махнув рукою вбік.
Там за деревами ледь виднілися дахи трьох будинків.
— А як же нам дістатись до геологорозвідувальної станції? — питаю.
— А в мене є розкладний брезентовий човен. Он Люська на ньому спить. Невеликий. На одну людину. Та ми якось і вдвох із вашим товаришем помістимось,— запевнив малий.
Я вражено дивився на хлоп'я: ну й ну! Як же це, цікаво, збирався він пливти човном цією зміленою річкою, де й води нема, а саме каміння?
Хлопчина помітив моє здивування.
— Скоро в океані почнеться приплив,— озвався він швидко.— Вода в річці почне підійматися. І не така швидка стане, як зараз, побачите.
І вже весело хлопчик позирнув на мене:
— Веслом тоді зовсім не горнеш, а тільки упираєшся собі ним у дно та тримаєш човна по руслу. Я вже не раз випливав цією річкою аж до Тихого океану. А на березі потім собі висушу човна і тайгою принесу додому. Там є стежка. Люська мене часто просила взяти з собою, та я їй сказав: навчися спершу плавати. А нехай човен перекинеться, то мала й на мілині може з переляку захлинутися. Он там,— хлопець кивнув у бік невеличкого світлого озерця,— екзамен із плавання складала. Навчив я таки її триматися на воді. Сьогодні вже збирався повезти до Тихого океану. Та нічого, тепер іншим разом повезу.
Вогнище вже пригасло, і хлопчина заходився підкидати в нього хмиз.
— Пити хочу,— стиха озвався штурман, і я мерщій схопився на ноги. Та хлопець випередив мене — метнувся до річки і приніс баночку води.
— А її ж можна пити? — засумнівався я.
— Авжеж,— нахмурився хлопчик.— Це ж гірська вода. Вона і холодна, і смачна. Ми й варимо все з нею. Ця річка тече — бачите? — з отієї гори. Онде та гора видніється. Там і влітку лежить сніг. Тане, тане і ніяк не може до зими розтанути. А взимку гора знову запасається снігом на цілий рік.
Штурман подякував хлопчині за воду, спрагло напився, а решту вихлюпнув собі на груди.
— Болить нога? — схилився до нього хлопець.
Штурман мовчав.
— Може, ліків принести?
І, не чекаючи на відповідь, майнув у ліс.
Ми думали, що хлопець удома візьме йод чи щось там інше, а він, виявляється, побіг у тайгові хащі
Довго чекати його не довелося. Повернувсь із дрібним якимось листячком у жмені й тут же пояснив:
— Це астрагал. У нас у тайзі росте така рослина. З його кореня роблять ліки, а листочки кладуть до ран.
Я взявся перев'язувати товаришеві ногу, а Леонід Леонідович порався біля вогнища.
— Гляньте,— радо підхопився хлопчик,— вже вода починає підійматись. От і попливемо,— і хлопчина підбадьорливо моргнув бровою штурманові.
Я вирішив пересвідчитися.
Справді, гострозубих камінців уже не видно було з води. Гомінкий потік угамувався.
Побачивши, що Люська прокинулася, хлопчик звелів їй:
— Дивись за вогнищем. Вода скоро закипить. А я йду по рибу на юшку.
Я гадав, що коли вже хлопець надумав варити юшку, то риба б уже мала бути десь тут. Ба ні! Він аж тепер витяг із кишені волосінь і почав її розмотувати.
А що вже спостерігати, як хлопчина ловить рибу,— то це була велика втіха. Вода вражала своєю незвичайною прозорістю, і дуже добре було видно, як хлопчик просто підносив гачок із принадою рибі-гольяні. Рибина, обнюхавши дар, хапала його і вмить опинялася на гачку.