— Яке в нього прізвище?
Костя мить поміркував, згадуючи.
— Якесь подвійне, — мовив. — Чи Свистунов-Верхогляд, чи Свистопляс-Верхогляд… Ім’я Володимир Юрійович чи Володимир Олексійович. Точно не скажу.
"Подвійне…" — подумалося мені. — Авжеж, і їх було двоє в одному тілі. Хтось із них був просто темний, а хтось — приходько. Отже, вони існували у повній злагоді. А звір мій так сильно виснажився тоді, бо вступив у двобій з двома одразу.
— Ага, я бачив його документ — він твій земляк. Очолює якусь важливу державну структуру, в чині генерала. А судячи з того матюччя, яке вихлюпнулося з його горлянки, він був щонайменше генерал-єфрейтором.
"У чині генералів, — подумалося мені. — Адже їх було двоє".
Почулися кроки — спускалися сходами. На виді Ксилантія, який з’явився, не залишилося й сліду від розчуленості. Це знову був хлопчак, який життя сприймає як гру.
— А чого стопарики порожні? — дорікнув він.
— Очікували, поки ти наповниш, адже ти найсправедливіший із розливайл, — сказав Костя.
— Авжеж, бо я живу за поняттями, — погодився Ксилантій, беручи коньяк.
І тут завібрував у моїй нагрудній кишені телефон. Дзвонив Олекса Різниченко.
— Ти далеко від телевізора? — запитав.
— Зажди…
Я поцікавився чи тут є телевізор? Ксилантій показав на двері кімнатки.
— Учора свій старий приніс.
— А що там? — знову до Різниченка.
— Тема, яка тебе цікавить, — відказав він. — Вибери обласні новини, побачиш. Бувай.
На весь екран показували обличчя знайомого чоловіка. Потім почувся голос коментатора, який казав, що це один з тих, котрий не пам’ятає, хто він. Відомо тільки, що він вийшов з катакомб у складі групи туристів. Опинившись на поверхні, чоловік не знав куди йти. Правоохоронці, які з’явилися на виклик гіда, не змогли встановити особу прибульця. Він говорив на дивній суміші слів, хоч і знайомих, але фонетично не схожих на теперішні. До того ж у лексиці його часом прохоплювалися слова з іншої мови, ну, якоїсь східної. Раптом на телестудії щось перемкнули і чоловік заговорив; вимова його справді нагадувала вимову старих людей, але найцікавіше — у ній чулися також халдейські слова. Перше враження, що я десь уже бачив цього чоловіка, скоро минуло. Я його ніколи й ніде не бачив; він мав обличчя без індивідуальних рис; єдине, що запам’ятовувалося, це вуха: відстовбурчені, ніби взяті з іншої — великої голови. Обличчя без опізнавальних рис і робило його схожим на приходька, який зурочив мене в поїзді, того, що переслідував мене на лимані, і того, з якого я вигнав нечистого у цьому приміщенні.
— Скидається на те, що вже стало нікому зустрічати прибульців з далекого краю, — озвався Костя.
— Ага. Тільки чи на довго… — зауважив я.
Ксилантій подивився, не розуміючи, а тоді наповнив чарки.
— А цей, — він кивнув на телевізор, — нагадує мені хмиря, що тут розорявся.
— Нікого він тобі не нагадує, — запевнив Лікар. — Це істота з іншого світу.
… Неподалік від дверей у котельню стояли урни на сміття, а біля них лежали два дворових собаки. Уздрівши нас, вони лінькувато клепнули хвостами об асфальт.
— Іч, які ввічливі, — зауважив Костя. — А побачив би ти їх, коли ми з’явилися тут з демоницею…
— Я чого запропонував вийти та подихати свіжим повітрям… — пояснив я. — Не хотів втаємничувати твого друга в те, що сталося в лікарні. Так ось: ти впорснув відвідувачеві препарат з пляшечки: по тому він, як ти кажеш, склеїв ласти. Все це відбувалося на очах у гладкого. По суті твої дії нагадували шантаж і вбивство. Так? Мине тиждень-два, хворий оклигає і оповість про все, що бачив. Кому? Подільникам. Чи ти вважаєш, що троє, котрі загинули під час ДТП, єдині, з ким він мав справу? Може і єдині, але тут, в Одесі. А троє з регіонів, які теревенили халдейською? Павутиння темних і приходьків з потойбіччя після його повідомлення заколивається по всій країні і далеко за її межами. З нами вже працюватимуть не тихі вбивці, а традиційні кілери.
— Хто такі тихі вбивці? — поцікавився Костя.
— Ну, ті, котрі тебе женуть… А точніше заганяють у лікарню — інфарктне, психічне, наркологічне чи якесь інше відділення і зрештою на той світ. Ця технологія в них розроблена до дрібниць ще з кадебістських часів. Твою ж нішу в суспільстві займе приходько з Вавилона — месопотамського чи більшовицького — не має значення. А потім, коли з’явиться інша — опозиційна до чинної влади сила, нікого буде судити за душогубство, мовляв, ну, померла людина в лікарні, від хвороби.
Костя довго не озивався, та нарешті мовив:
— Це ти влучно — що до тихих… Вони вбивають не тільки нас, а й наших дітей, яких ми не народили, бо не бачили перспективи їх утримувати. Нам із Ксилантієм уже по сорок чотири, а ми… А-а… — він безнадійно махнув рукою. — А ти не подумав, що Гладун може повідомити владу?
— Малоймовірно, адже тоді спливе, хто справжній власник отрути, — відказав я. — Звісно, якщо в нього є клепка в голові.
— От-от, через те я й не боявся демонструвати йому його ж пляшчинку. Хай, пала, зна’, що він для нас прозорий. А те, що ти письменник, то факт організації твого отруєння може розлетітися по засобах масової інформації. Валтас завжди був падлюкою, але ніколи не був бовдуром. Щоправда, він може згодом втаємничити батька…
— Навряд, — засумнівався я. — У темних родинні зв’язки нічого не важать. Звіритися темний може тільки такому ж як сам, або приходькові з потойбіччя. А те, що Гладун темний, у мене немає жодного сумніву.
Костя не озивався. Я також думав про своє. Що зміниться для мене зі смертю мого мучителя? І хто його насправді вбив: Костя чи я? Ну, не я, а мій звір, який спочатку не розпізнав у ньому приходька, а потім не міг його подолати. Раптом почувся голос Ксилантія з підвалу:
— Е-е, заходьте вже, бо коньяк випаровується.
РОЗДІЛ 20
Я стояв на пірсі, де мені призначив зустріч Костя, і спостерігав за посадкою на великий білий корабель з назвою "Oceana". На борт піднімалися як нові пасажири, так і ті, хто сходив з нього на берег. Нові тримали в руках сумки і були у супроводі близьких. Я довгенько стояв осторонь того гурту і вже почав непокоїтися, та раптом підвів очі і побачив на палубі чоловіка в однострої офіцера флоту. Він дивився на мене з висоти семиповерхового будинку і хоч обличчя з такої відстані я не міг розгледіти, але то був Костя. Замість форменого кашкета голову йому покривала тюбетейка. Він нічого не казав, не зробив жест рукою, проте на лиці його вгадувалася посмішка. І тут з-за спини в нього вийшла жінка в білому халаті і з червоним хрестом на нагрудній кишені. Це була Рита. Вона подала йому кашкет з "крабом", постояла якийсь час, дивлячись на мене, і відійшла. Я не міг утямити, що сталося. На мить здалося, що це сон, але сон приємний, мені-бо не хотілося з нього виходити. І тут на місце Рити вигулькнув Ксилантій, також з морським коміром на білій сорочці. Він підніс догори руки і показав рукостискання. Я вже збирався у відповідь повторити його жест, та раптом завважив, що йому щось сказав Костя і Ксилантій відійшов. Віддалік на палубі стояв матрос і спостерігав за гуртом пасажирів унизу. "Та це ж Бакс!" — майнуло в голові. Авжеж то був Бакс, кругловидий, широкоплечий з бобриком світлого волосся. Я спробував прокинутися, як не раз таке робив, коли мені снилися нісенітниці, але не зміг. Це таки була дійсність, а не сновидіння. Тим часом Костя скинув тюбетейку і одягнув кашкета. Тепер це стояв справжній офіцер морського флоту, я б його ніколи не впізнав.