"Ну, що, кнуре, не довелося пошушукатися!?" — сказав він.
"Ти про кого це?" — запитав я.
"Про гладкого. Він же очікував комісара".
Все що тільки-но відбулося, сталося в долі секунди. Так само швидко отямився й Лікар. Очі його налилися люттю, ніби щойно й не було в них розслабленості й ніги. Він просичав:
— Ах ти ж сука! — і вхопив жінку за волосся, щоб підвести її з підлоги, але в руці в нього лишилася лише білява перука. Волосся ж молодиця мала руде й коротко підстрижене.
— Вона мене загіпнотизувала! — виправдовувався Костя.
— Це та, яка вціліла під час аварії в БМВ, — сказав я.
— Я її зараз відправлю у край без вороття! — ревнув Лікар.
— Її ти не відправиш, бо вона вже й так на шляху до того краю. А тепер ти порішиш невинну душу — це вже не прибулиця, а жінка, в тілі якої та мешкала.
Я боявся підвести очі на Костю, бо з них усе ще виглядав звір. Погляд мій спинявся то на хворому під крапельницею, який хоч і не був приходьком, але сприяв прибулиці увійти у Лікареву плоть, то на жінці, то на канапі, куди демониця тягла Костю. Я хотів сказати, що молодиці слід негайно надати медичну допомогу, але Лікар випередив мене. Він змінився на лиці, підхопив її під руки й посадив на канапу. Вона закліпала карими очима (тепер не жовтими у чорну цяточку, а саме карими) і подивилася на незнайомця в білому халаті, потім перевела погляд на мене. Щось сказала незрозумілою мовою. Костя відповів. Тим часом звір у мені майже зник, ні, він зачаївся, адже в приміщенні був темний, дарма, що в стані коми. Жінка знову заговорила, і Лікар у неї щось запитав. Вони якийсь час балакали, а потім Костя сказав до мене:
— Це ірландка — туристка з круїзного теплохода. Пам’ятає, як їх повезли на екскурсію в катакомби, не зовсім пам’ятає як вони вийшли з підземелля, і вже по тому не може більше нічого згадати. Але пам’ять у неї не забрали, як у того, що хотів був мене вбити. Правда, хе-хе, сумочка з грошима і квитком на теплохід зникла. Працює професором географії в Дубліні. Каже, побувала всюди, крім України. І ось маєш… А вона нічогенька собі, га, — усміхнувся Лікар і приязно подивився на молодицю.
Жінка переводила погляд з мене на Костю, який тримав у руці перуку, нічого не розуміючи. Це був образ людини, яка вскочила в халепу, але не збагне, в яку саме.
У кабінеті лікаря, куди ми прийшли, вона одразу ж показала на телефон і Костя кивнув, мовляв, дзвони. Судячи з того, як швидко вона набирала номер, пам’ять у неї не встигли стерти. Я повісив халат і шапочку і, сказавши "Бувай", вийшов.
Костя наздогнав мене в коридорі.
— А що я їй скажу?
— Скажи, що її викрали в метою пограбування. Вкололи якісь ліки, а потім доправили в лікарню.
Він подивився на мене з докором і повернувся в кабінет.
РОЗДІЛ 17
Щойно я змив куяльницьку грязь і збирався вже одягатися, як озвався телефон. На дисплеї був номер Кості. Він сказав, що сьогодні — в неділю — у нього вихідний і хотів би зустрітися.
Ми зустрілися за півтори години біля пам’ятника Дюкові. Спершу я Костю не впізнав: на ньому були білі штани, шведка з накладними кишенями і білі черевики. До того ж він був без фески і не мав при собі барсетки.
— Маєш імпортний вигляд, — зауважив я. — Прибарахлився на першу зарплату?
Костя посміхнувся.
— Це з моїх старих запасів. На цьому місці, де ми зараз, зустрічалися отой хмир, що зараз лежить під крапельницею, і прибулець, яким він передав мені отруту. Але я призначив зустріч саме тут, бо неподалік історичний музей, який ми маємо відвідати.
Він залишив без уваги мій подив щодо музею, натомість сказав, що у гладкого вчора побувало троє приятелів.
— Довго сиділи в палаті. Я їх не міг спекатися, бо начмедові за них телефонував хтось із адміністрації. Залишатися з ними тривалий час я також не наважувався. Ми з медсестрою зробили хворому все, що треба, а потім я непомітно виставив свою мобілку на режим диктофона і поклав за ширму на підвіконня. Вони вийшли десь за годину. Сестра, яка залишилася з ними як сиділка, оповіла, що це були якісь дивні відвідувачі. Перше — їхні діалоги не можна було назвати бесідою, бо коли один запитував, то інший відповідав щось зовсім з іншої теми. Ну, це як кажуть: "На городі бузина, а в Києві дядько". Ось послухай, — Костя дістав мобілку і, виставивши її на відтворення звуку, поклав на парапет, біля якого ми стояли.
Спочатку почулися нетипові для цифрової техніки перешкоди, а потім — чітко вимовлені чоловічими голосами слова. Попри ясність слів, розібрати смисл бесіди виявилося неможливим. Кожен вів діалог, але не один з одним, а з тим, хто ось-поряд, але його не чути. За вимовою людей можна було зробити висновок, що один з них — галичанин, другий — з Чернігівщини чи Сумщини, а третій — з Донбасу. Вони довго говорили і я щораз у цьому переконувався. Але найбільше дивувало, що чоловіки раз у раз переривали зрозумілу мову якоюсь іншою, яку знали всі троє. Це була мова з великою кількістю ретрофлексних звуків та "ц", "хч", схожих на звуки арабської мови або івриту.
— І що ти скажеш? — озвався Костя, вимикаючи мобілку.
Я не поспішав з відповіддю. Найбільше мене бентежили незрозумілі слова. Бентежили тому, що вони мені здавалися знайомими. Так, ніби я чув їх у сні, але значення яких, прокинувшись, забув.
— Схоже на те, що вони вели діалог не один з одним, а з кимсь четвертим. І тим четвертим, скоріше за все, міг бути Гладун. Але ж він непритомний. Припустити, що відвідувачі — приходьки або ж темні, я не можу. Мене там не було.
— А якщо й так, то що це міняє?
— А те, що Гладун, ні — його астральний двійник, очікував когось.
— Звідки тобі про це знати?
— Я не зможу цього пояснити, як не можу пояснити й зомління жінки, в якій паразитувала прибулиця.
— Щось ти темниш…
— Якщо ти гадаєш, що людині, крім таланту, дарованого вищою силою, додається ще й інструкція, яка пояснює суть таланту, то ти помиляєшся. Людина щось уміє, та й годі. А той, хто починає пояснювати, бреше.
— Ну, гаразд. Ти ж здогадуєшся, чому ми мусимо піти в історичний музей?
— Ні.
— Там є один учений, який спеціалізується на древніх мовах. Я хочу щоб він почув балачки трьох відвідувачів. Тому, що деякі слова тут не схожі на жодну зі слов’янських чи романо-германських мов. Дізнавшись про мову їхнього спілкування, ми зможемо збагнути звідки напасть.