— Я хотів тебе тільки оглушити.
— Навіщо?
— Щоб забрати з собою.
— Навіщо? — допитувався лікар.
— Ти знаєш.
— І все ж — навіщо? — спокійно поцікавився Костя.
— Щоб довідатися, де той сукотник! — Цей голос я вже чув, коли темний гарикнув був на Ксилантія. У ньому було більше ненависті, ніж звуку.
— Який?
— Ну, той, ворог народу, якого ти мусив був викрасти й привезти в указане місце. — Від слів, ні — від того голосу у мене мурашки поза шкірою забігали. Це було моторошно, як жахливий сон.
— Я й доправив, але його ніхто не забрав. Залишати ж непритомну людину обіч гомінкої дороги я не наважився.
— У машині вас було п’ятеро, а мусило бути троє, — сказав темний тепер нормальним голосом. Раптом голос його знову змінився на ревіння: — разом з тим гадом!
— Домовленості про те, скільки нас сидітиме в машині, не було, — сказав Костя. — Отже, ми угоди не порушили.
— Договір був, що роботу виконуєте ти і твій напарник, а не хтось іще.
В’язень розмовляв двома голосами — голосом людини — власника тіла й голосом астральної сутності, недавно ще мерця. Перший був спокійний, другий — лиховісний. Якщо судити з лексики того, хто балакав страшним голосом, то це мала бути істота з не такого вже й далекого минулого. Колись у дитинстві я чув від старого чоловіка слова "сукотник" і "ворог народу". У словах темного я вловив навіть енергетику ненависті, яку "видихав" колись старий з мого дитинства, вимовляючи ці слова.
— Нащо вам той чоловік? — запитав Костя.
— Не твоє діло. Тобі заплатили за роботу, то й виконуй.
— І ця робота називається вбивством… — сказав лікар. — Замалий гонорар, як для такої роботи.
— Що ти мелеш? Яке вбивство? — Раптом голос темного змінився до одержимості: — Той, той… — він не міг підібрати відповідне слово, — потрібен був нам живий!
— Он як… І для цього ви забезпечили мене оцими ліками? — Почулося шурхотіння. Напевне, Костя, діставав коробочку зі шприцом. — Впізнаєш?
— Авжеж.
Раптом лікар погукав:
— Ксилантію, неси Васька!
Рипнули двері, почулося нявчання, яке раптом увірвалося. Якийсь час панувала мовчанка.
— Цього не може бути… — озвався в’язень.
— Чого не можу бути, що препарат, який ви мені всучили, — отрута? То подивися уважніше на коробку й на колір рідини. Адже це ти з твоїм корешом дали їх мені. Чи, може, я підмінив?
І тут темний сказав:
— Я хочу посцяти.
Почувся голос Ксилантія:
— Несподіваний хід думки, га, Котю?
— Принеси відро, друже, — відказав лікар. — Не гоже не виконати останнього бажання. Нехай полегшить сечовий міхур.
По часі почулося дзюрчання, а тоді голос Ксилантія:
— Чим це тхне від твоєї сечі? Копанкою, грядкою?..
— Свіжовикопаною могилою, — сказав Костя. По миті додав: — А тепер — давай, усе по порядку.
Тим часом я вимкнув магнітофон, переліз через металевий бордюр, що тягнувся вздовж шосейки, і, перетнувши дорогу, попрямував до берега. Згадка про вчорашню подію змусила мене зупинитися та поміркувати, до якої групи постатей, вимазаних у чорне, пристати.
Люди, що брали участь у бойових діях Другої світової, свідчать у своїх мемуарах, що снаряди під час артобстрілу ніколи не влучали у вирви від попередніх вибухів. Багато з тих, хто встиг сховатися в них, залишилися жити. Знаючи це, я попрямував до мого вчорашнього лігва. Літнє подружжя — свідки блискавок — з подивом спостерігали, як я застеляю очеретом дві чорні плями на настилі. Було за полудень і сонце пряжило неймовірно.
— На дощ пече, — озвалася жінка.
— Схоже, — погодився чоловік.
Діалог, поза сумнівом, призначався для мене.
"А таки пряжить", — подумав я, вже роздягнений заходячи в воду і з острахом поглядаючи на небо. Але там не було жодної хмаринки.
Це був якийсь дивний карнавал, у якому всі носили маски тільки чорного кольору. Учасники його майже не рухалися. Одним з таких був і я. Ропа на моєму тілі вже висохла й обсипалася з волосся на грудях кристаликами солі.
Тим часом у навушниках чулося:
— Відведи від моєї шиї шприц. Я й так усе розповім.
— А чого ти переживаєш? Адже ліки, як ти запевняв, тільки знетямлюють… Кота вбили, а людині памороки відіб’ють, на якийсь час, ось і все. — Раптом Костя загарчав:
— Де ти взяв цю отруту, мать твою!..
— Та ширни йому, Котю! Адже він хотів тебе порішити, на’ло. Смерть за смерть! — ревнув Ксилантій.
— Не вбивайте! Не відсилайте у світ без вороття! Мене підставили! Сили Орбу, згляньтесь!
З цими словами перед моїм внутрішнім зором майнули істоти, що зустрічали мене на межі сну — колишній кадебіст Бутко і його земні поплічники — вони мордували мене півжиття, університетська співробітниця, котра мешкала одразу в двох світах, її товариш сатанист-графоман, який переслідує мене багато років, астральна жінка, що гвалтувала мене у якомусь екзотичному куточку невідомого світу, приходько у поїзді, і той, котрий мав мене вбити тут, на лимані. "Хай би ви пощезли — сили Орбу! Хто, яка потуга прочинила двері між Темним сателітом і земним світом? Це ж треба — поміж земних людей розгулюють ті, хто давно помер! А на Темному сателіті гостюють земні покручі!"
— Кажи, — почувся вже спокійніший голос лікаря.
— Мені дав її один чоловік. Він і є справжній замовник.
— Хто?
— Я не можу його назвати, бо цим підпишу собі смертний вирок.
— У тебе є вибір: або сказати хто і зробити ноги, а ти встигнеш утекти, або ж скласти компанію котові.
Якийсь час панувала мовчанка, а тоді почувся голос Ксилантія:
— Підійдемо з іншого боку. Хто той кент, що був з тобою?
— Солодкий його прізвище. Мешкає в приватному секторі на Чорноморці, а я винаймаю в нього житло. Ми познайомилися біля музею катакомб. Щосуботи відмічається в міліції. Достроково звільнений, чи щось таке. Сидів за пограбування. Маю підозру, що це він дав номер мого мобільного телефону тому крутому, що нас найняв. Він — крутий і всучив мені шприц.
— Хто він — той крутий? — запитав Костя.
— Не знаю. Клянусь батьком усіх народів, не знаю! — у голосі в’язня вчувався розпач.
— Гаразд, за яких обставин відбувалася передача шприца та грошей? — знову Костя.
— Ну, він — крутий мені подзвонив і запропонував зустрітися й погомоніти про співпрацю. Місце зустрічі призначив біля пам’ятника Дюкові. Сказав, що треба викрасти й доправити йому дуже небезпечного типа. Чоловік той, буцімто, оприлюднив якусь державну таємницю, до того ж має здатність убивати на відстані… Власне, це друге — правда, інакше я б тут зараз не сидів. Він оповів, де його можна схопити. Крутий також сказав, що самому мені його викрадати не обов’язково і що я можу когось піднайняти. Дав десять тисяч доларів і телефон, по якому я мав би запропонувати отому… — темний, мабуть, кивнув на Ксилантія, — взяти участь у роботі. Звісно, без посилання на справжнього замовника. І гроші, і коробочку зі шприцом, і фото чоловіка, якого я мав був викрасти, висипав з мішечка на парапет. Напевне, щоб не залишати відбитків пальців. Ось і все.