— Довго розповідати. Скажу тільки, що свідків, котрі те побачили, знищують. Знищили б і мене, рано чи пізно, якби не відомі події, які потрясли не тільки все суспільство, а й саму сутність сучасної людини.
Раптом редактор спитав:
— А ви самі спроможні розпізнати халдея в людині?
Я мало не відказав "так", аж раптом у мені спрацював якийсь запобіжник. Я повагався, але переді мною сиділа щира людина, брехати якій не гоже.
— Хай ваше запитання залишиться без відповіді, — відказав я, підводячись. — Не сердьтеся. Ага, мало не забув. Ваша техніка, — я кивнув на комп’ютер на столі, — приймає диски?
— Авжеж. І дискети, і флешки, — відказав господар.
— Тоді залишу вам те, що до ваших знань про безпам’ятьків додасть дещо таке, що, можливо, виведе вас на людей з властивостями, які вас цікавлять. — Я витяг з нагрудної кишені і поклав перед редактором коробочку з малогабаритним компакт-диском. На ньому були копії всіх балачок халдейською мовою, записаних на диктофон у Лікарні, а також тих, які були у щоденнику Володьки-Валтаса, переданому його батьком Кості. Були там також їхні переклади українською. По цьому додав: — Озивайтеся коли що.
Мабуть, мало хто з туристів, які заходили на судно, і вервечка яких губилася в глибині зали морвокзалу, звертали увагу на двох в одностроях морських офіцерів, що стояли на палубі обіч трапа і гомоніли про щось своє.
— Скільки ти вже нарахував? — поцікавився Костя.
— Двісті п’ятдесят, — відказав я.
Минуло ще чверть години, коли у черзі людей з сумками я раптом побачив літнє подружжя — чоловіка у червоній сорочці, який тягнув валізу на коліщатках, і жінку у зеленій кофтині. Вони були чи не єдині, хто на нас, а точніше на мене, подивилися. Коли ж пара наблизилася, то я опинився уже в знайомих частотах і в мені тієї ж миті виник звір. Хоч кольору їхніх очей не було видно, але я знав напевне — вони жовті у чорну цяточку. Поза всяким сумнівом, на судно зайшла пара темних. А те, що чоловік тягнув велику валізу, а жінка несла об’ємисту сумку, свідчило про те, що вони не туристи, а пасажири, які покидають Україну.
— Червоний і зелена… — сказав я тихо.
Костя, діждавшись, коли пара пройде вглиб палуби, пішов назирці. Скоро він повернувся і сказав, що знає в яку каюту вони зайшли.
— Це темні чи діти Мардука? — поцікавився.
Я сказав, що темні, і продовжив лік тих, хто наближався до трапа; вже стало видно кінець черги. Тим часом Лікар здався мені якимось неуважним… Вервечку туристів замикала молода білявка. Мені вона здалася знайомою. Коли ж жінка ступила на палубу, до неї підійшов Костя. Вони про щось погомоніли і він повів її далі. Раптом я згадав: це була донька колишньої Костиної викладачки, з якою ми колись "чаювали" в його каюті.
Наближалося надвечір’я. Судно пливло курсом від Варни до Стамбула. Ми з Лікарем стояли на верхній палубі на носі, куди не заходили туристи. Він озвався:
— Учора дзвонив Михайло Гнатович. — Помітивши, що я не второпаю, про кого йдеться, пояснив: — Ну, історик — Курис.
— А-а.
— Казав, що відбулося чергове засідання комісії з безпам’ятьків. Там вирішили залучити до їхнього гурту й тебе.
— У мене інші плани, — відказав я.
Мені здалося, що Костя по цих словах зітхнув з полегшенням.
Якийсь час ми стояли мовчки. Та несподівано у мене вихопилося:
— Як звати дівчину, яку ти зустрів під час посадки в Одесі?
— Оксана, — мовив Лікар. — Це донька Людмили Федорівни. Пам’ятаєш — медичка?
— Судячи з того, що вона вже вдруге на судні, — у вас із нею щось серйозне? — зробив я припущення.
— По суті я її не знаю. Поки що утримаюся від серйозного кроку. Мені вже не стільки років, щоб двічі ходити до загсу: ну, спочатку по шлюб, а потім — по розлучення. Ось ти, скільки років знав Маріцу, перш ніж повінчатися?
Я сказав, що десять і що мій випадок особливий; він не може бути прикладом для інших. Подумки прикинув, що дівчина, як казала її мати, у цьому році закінчила ординатуру, отже, їй десь років двадцять сім-двадцять вісім.
"Боже, дай Кості душевного спокою й любові!" — майнуло в голові. Я також подумав про Ксилантія, якому зіпсували життя діти Мардука, і про Бакса. "Дай, Боже, і їм знайти свій затишний куточок у житті!", — попрохав я в Господа.
І тут до ледь чутного гудіння двигуна і плюскоту хвиль за бортом долучився звук мого телефону. Я увімкнув його на гучність.
— Алло, — почувся баритон редактора. — Уже кілька разів наМагаюся до вас дістатися, але щораз чую одне: "Абонент перебуває поза зоною досяжності". Ви, мабуть, десь далеко? — Оскільки я не поспішав відповідати, він провадив: — Комісія з "непомнящих" пропонує вам стати її членом. І це не на громадських засадах. Ну, грошенята з бюджету виділяють.
— Дякую, — відказав я, — але у мене є робота. І чого раптом у вас там вирішили, що я буду на своєму місці?
Якийсь час на тому боці не відповідали та, нарешті, почулося:
— Дещо нам розповів Курис.
— Не знаю, про що він вам казав, але я не готовий змінювати свої плани?
Знову запала мовчанка, по якій почулося:
— Послухайте, справа на стільки серйозна, що не зайве нагадати вам і про обов’язок патріота.
— Справді? А хто такі патріоти? Не поспішайте з відповіддю, я вам скажу, хто вони. Це ті, що змінюють владу одних злодіїв на владу інших хапких на руку, і на якийсь час мають від того моральну втіху. Але тільки на якийсь час, бо, зрештою, їх і самих починають винищувати.
— На цей раз мова йде не про злодіїв, а про щось значно гірше, — у басовитому голосі редактора вчувалася прикрість. — Але якщо ви…
І тут я відчув щось схоже на докори сумління. Чоловік-бо все збагнув.
— Стривайте. Дійдемо такої згоди: я буду у вас за консультанта на громадських засадах. А оскільки моя служба пов’язана з відлучками з міста, то триматимемо зв’язок по телефону. Я приїздитиму, як тільки виникне потреба; але перед тим ми маємо домовитися.
— Ну, що ж. Хай так, — відказав редактор, як мені здалося, з полегшенням у голосі.
Костя, який усе чув, сказав, щоб я поцікавився, як справи в інших областях. Я запитав і почув у відповідь:
— Так само, як і тут. Поки що — на стадії формування структури, яка чимось нагадуватиме міністерство чи комітет. Бувайте.