— Зате мені відомо, де перебуває Маг, з яким ми обіцяли вас познайомити.
— Тоді що ж виходить, що він не один такий?
— Не виключаю. — відказав я. — Хоча може бути й інша ситуація — значно гірша. — Раптом я поцікавився: — А скажіть, всі оті приходьки з минулого справді мають за плечима по кілька тисяч років?
— Ні. Здебільшого це люди, які народилися на початку минулого століття. Ну, якщо судити за окремими словами, котрі у них дивом збереглися у пам’яті. Наші це слова, але якісь архаїчні. Ті ж, що спілкуються халдейською мовою, справді тисячники. Втім, я не взявся б доводити, що це справді так.
— Ви казали про журналіста, який збирає випадки виникнення безпам’ятьків. А прізвища його не запам’ятали?
— Ні.
— А ім’я?
— Та випало з пам’яті.
— Чи не Олегом його звати?
— Олег! Точно. Я згадав, бо й мого небожа звати Олегом. Ви його знаєте?
— Зустрічався. Ще до нашого з вами знайомства. Якщо це кореспондент одеської газети.
— Так, він наш. Гаразд, будемо кінчати розмову. Отож, я очікуватиму вас за три дні у першій половині дня.
— Авжеж. Але на завершення я хотів би вас застерегти: не ходіть більше у резервації, де селяться обездушені істоти.
— Чого б то?
— Поясню при зустрічі. Бувайте.
РОЗДІЛ 23
Ми дивились у слід кросоверу Костиного брата, у якому були Маріца з Ритою й Макаром. Геннадій відвозив їх до Ритиної оселі над Куяльницьким лиманом. Коли машина повернула на вулицю, що вела у бік Пересипу, ми зайшли в музей.
Уже за кілька кроків у коридорі наукового відділу я зупинився. Всередині у мені немов би щось заворушилося.
— Ти чого? — озвався Костя.
— Повертайся на вулицю і очікуй на мене там, — сказав я, дивлячись собі під ноги.
Мигцем помітив, що обличчя мого товариша стало сірим. Він позадкував, а потім поспішив до сходів.
Коли до кабінету історика залишалося всього кілька кроків, я знову спинився. "Треба було спершу потелефонувати, а вже тоді йти, — подумав я, кладучи подумки руку на карк мого звіра, який уже звівся на повен зріст. — Послухав Костю: мовляв навіщо попереджати, ми ж домовлялися, що прийдемо через три доби у першій половині дня".
Двері були прочинені і з них сходив дух щойно запареного ліптона. Бородань, як завжди, сидів за великим двотумбовим столом; біля вуст тримав велику піалу з малюнком маків. Праворуч стояв череп’яний кухоль, у якому він настоював чай. На мене подивився зацікавленим поглядом; то була зацікавленість не вченого, а чиновника, який у кожному відвідувачеві бачить предмет власної наживи. У тому не було б нічого особливого, якби не очі — жовті у чорну цяточку. На підлозі лежала купа книг; я встиг помітити, що то були томи історії України, тлумачні словники й підручники української мови, видані в роки незалежності. Не стоси, а саме купа. Такі насипи книжок на площах показували у хроніках, де їх спалювали фашисти. За тим у Німеччині з’явились крематорії і для людей. За сталінського режиму книги спалювали у топках паровозів. Їх під оком енкаведиста завантажували у паливний відсік і під його ж — енкаведиста оком кочегар грабаркою кидав їх у топку. Топка паровоза ставала крематорієм для думок і емоцій, увічнених у слові. Ці асоціації промайнули в пам’яті мигцем, до того, як з мене вилетіла чорна блискавка і влучила бороданя в груди. Він враз зів’яв і спав з лиця, як гумовий муляж, з якого випустили повітря. Краєм ока я завважив, що в рядах книг, якими був заставлений увесь кабінет, з’явилися чималі прогалини. Видання, що там стояли, повисмикували і покидали на підлогу. А судячи з гіркуватого запаху прілого паперу, який домішувався до аромату ліптона, це сталося зовсім недавно.
Я дістав телефон і натиснув на Костин номер. Почувши відповідь, сказав:
— Зайди.
Лікар спинився в коридорі, не наважуючись переступити поріг. На засмаглому лиці було знати розгубленість, як тоді, в Лікарні, коли я завадив увійти в нього сутності доньки Мардука. Я кивнув на чоловіка за столом.
— Оглянь, — мовив.
Він нерішуче переступив поріг.
— Причини двері і не бійся. Тобі нічого не загрожує.
Костя підступився до історика, який, здавалося, заснув за столом. Довгенько тримав руку в нього на пульсі. Та, нарешті, озвався:
— Живий.
Тим часом я прикидав, як довго у тілі вченого сидів син Мардука. Від цього залежить, чи не прихопив "квартирант" з собою у край без вороття і його душу. І тут господар кабінету ворухнувся і розплющив очі. Раптом у них зайнявся подив.
— Що сталося? Хто це книжки поскидав на підлогу?
Мені відлягло від серця. Чоловік був самим собою, і очі мав карі, а не жовті в цяточку.
— Сталося те, що ви не послухали моєї поради не ходити в резервацію, де селяться обездушені істоти. Коли ви там були в останній раз?
— Сьогодні вранці.
— Ну, а перед обідом ви вже не були господарем свого тіла, як і сутності. А оце, — я показав на купу книжок, — зробили ваші руки. Ще б трохи і ваш квартирант оволодів би всіма складовими вашого організму і від вас залишилося б те ж саме, що й від людей, які стали безпам’ятьками.
— А хто тоді чай запарив?
— Ви, — запевнив я.
Він подивився на піалу, сказав:
— Я з неї не п’ю, бо вона велика. — Господар висунув шухляду і дістав маленьку чашку з блюдцем: — Ось кухлик. Я п’ю мало, але міцний. А піалу мені подарували на різдво колеги.
Раптом прочинилися двері і зайшла жінка з папірцем у руці. Подивилася здивовано на купу книжок, тоді привіталася з нами і поклала папірець перед ученим.
— Щойно телефонували у приймальню, прохали переказати, що на вас очікують у пансіонаті, де ви були сьогодні вранці. Там відбудеться семінар. А це, — жінка кивнула на папірець, — їхній телефон для контакту.
Коли за жінкою зачинилися двері, учений пояснив:
— Секретарка директора. А це номер телефону того пансіонату, де я сьогодні був.
Він хотів іще щось додати, але його випередив Лікар:
— Блискавично — вранці очолили, а в обід уже викликають на партактив.
Учений поцікавився, що значить очолити, на що Костя пояснив:
— Це термін дітей Мардука. Він означає впустити в людську плоть прибульця. Треба розуміти, що вони ще не знають, де тепер їхній товариш.
— А ви не помиляєтесь? — засумнівався господар.