Ми знову піднялися до храму Афродіти з рештками вапнякових колон, з усього іонічних, тому, що цей стиль у стародавній Греції був притаманний жіночій сутності. Збереглися тільки фрагменти колон, деякі з яких сягали метра й вище. Я легко уявив їхню справжню висоту, тому що пропорція між довжиною і нижнім діаметром була незмінна — колони сягали вгору на висоту п’яти нижніх діаметрів. Я "побачив" і дах храму, і "почув" різноголосий гомін жінок і чоловіків у храмовому саду. А потім мене немов би понесло на ліфті у глиб часу, аж до того періоду, коли на пагорбі було тільки капище в оточенні велетенських кедрів. Курили ватри у гніздах з викладених каменів, а довкіл чулися голоси і вгадувалися щастя й надія. Раптом усе зникло; від тих часів залишилися незайманими тільки морська синява й небесна блакить. "Правило гілок", яке інколи в мені прокидалося, цього разу "висвітило" лише два моменти шляху довжиною у понад п’ять тисяч років.
Тим часом минуло вже немало часу після оповіді Маріци. Я мусив був щось сказати, але обережність, яка глибоко вгніздилася в мені за багато років цькувань і провокацій, змушувала не квапитися. З голови не виходили слова сина Мардука — молдаванина: "писивом Мага засмічений геть увесь простір. Дедалі більше сайтів різними мовами повняться його зловорожими одкровеннями". З усього судячи, молдавські темні й діти Мардука, знаючи про моє "писиво", досі не знають про мого сина. Цьому завдячує не тільки обачність Маріци, а й світла силу над нею. Я подумав, що вагатися й осмислювати далі ситуацію не можна. Десь живе хлопчик з очима кольору моря, зачатий у любові в одному з "храмів" Афродіти, який очікує, коли нарешті з’явиться його батько.
— Сонечко, а чи не обвінчатися нам тут? — раптом вихопилося в мене.
Маріца довго не озивалася; обіпершись на одну з колон, вона дивилася на черепичні дахи Куклії віддалік в оточенні зелені. Коли ж обернулася, я побачив дві сльозини, що добігали вже до підборіддя. Раптом очі її блиснули двома чорними діамантами.
— Де? — поцікавилася вона. — Тут? — і поклала руку на колону.
— Ні, ну… У якійсь із тутешніх церков — вони православні.
— Романтично. Але чому так далеко від нашого краю? Можна б і в Одесі чи Кишиневі.
У мене мало не вихопилося: "У Кишиневі не можна, та і в Одесі поки що небезпечно". Але за тим треба було пояснити чому саме. Навряд чи людина з раціональним складом мислення сприйняла б на віру моє пояснення. Йому — поясненню мусить передувати чимало інформації, або ж ситуація, в якій двічі побував Костя. І все ж я змушений буду втаємничити Маріцу, інакше звістка про наше одруження дійде до темних Молдови, відтак вони довідаються чиє то дитя Сашко.
— Не тільки романтично, а й символічно, — відказав я. — Пафос — перше місто Римської імперії, де влада стала християнською. Це було ще за життя апостола Павла. Ну, а цивільним шлюбом ми зможемо побратися і в Одесі.
РОЗДІЛ 22
На поромі, який відходив від причалу і плив до судна, острів залишали останні з туристів круїзу, які провели день у Пафосі, а з ними і ми з Маріцою. Нас зустріли Ксилантій з Баксом. Ми з Баксом обмінялися потиском рук, а Ксилантій обійняв мене, а потім зауважив:
— Шефе, ти став на себе не схожий.
— Що, засмаг?
— І це також… Ти завжди мав якийсь жорсткий вираз обличчя. А тепер немов би пом’якшав.
— Іншим слово, розслабився, — уточнив я.
— Ось-ось. Ти став розслабленим.
— На це є вагома причина, друже. — Завваживши на його обличчі допитливість, я сказав: — Ми з Маріцою хочемо накрити сьогодні стіл. Допоможеш? Ну в тій частині, де оселедець з олією й огірки.
— Авжеж. До речі, Костя зараз у капітана. Він сказав, що зайде до вас.
… Я саме "переносив" знімки з фотокамери до комп’ютера, а Маріца розвішувала у шафі одяг, коли до каюти зайшов Костя. З порогу подивився на нас уважно, мовив:
— До вашого гарного вигляду, який маєте, не вистачає гарної звістки. А вона така: капітан не підписав твоєї заяви на відпустку за власний рахунок. Отже, ти увесь цей час вважався працюючим судні. Можеш забрати в касі тижневу зарплату. Заразом отримаєш і премію в розмірі тижневої зарплати, яку виписав тобі все той же капітан.
— Так а премію за що? — поцікавився я.
— Мабуть, за твій ризик, — усміхнувся Костя. А потім звернувся до Маріци: — Він колись скидає тюбетейку?
— Буває, — відказала з усміхом Маріца. — Коли спати лягає.
Я показав Лікареві стілець поряд і сказав:
— Ось поглянь.
Він спочатку розглядав на моніторі знімки, зроблені на пляжі, потім, коли я вивів на екран сюжет з руїнами храму Афродіти, поцікавився:
— А це що таке?
Я пояснив, а тоді показав нас з Маріцою у церкві, де священик одягає нам обручки. Якийсь час Костя не озивався, а потім зауважив:
— Ну, ти ж і фантазер! Це ж треба, повезти кохану жінку аж у край Афродіти, щоб там узяти з нею шлюб.
— Це не тільки край Афродіти, — відказав я. — Це і місце, де люди вперше стали християнами. Тоді ще не було поділу на православних і католиків. А цей знімок на моє прохання зробив якийсь із туристів.
— Ксилантій каже, — мовив Лікар, підводячись, — що ви маєте намір накрити поляну. Замість бучного весілля — поляна в каюті. Мені подобається. Ходімо, принесемо стіл від Ксилантія й Бакса до мене, бо у вас тут тісно.
Моє бажання накрити стіл не стало для всіх несподіванкою. Та коли Костя, піднявши келих з ромом, виголосив, що ми обвінчалися, і показав рамку зі знімком вінчання, я завважив на лицях моїх друзів спочатку розгубленість, а потім у Бакса і Ксилантія з’явилося співчуття, а у Рити щось схоже на заздрість. По-доброму посміхалися Макар і Костя. Після другої чарки озвався Бакс:
— Вип’ємо за Шефа і його імпортну дружину! — І почаркувався спочатку з нами, а потім з усіма.
— Ксиву маєте? — поцікавився Ксилантій, наповнюючи чарки після щойно випитого.
Замість відповісти, я взяв з тумбочки цупкий аркуш тисненого паперу, схожий на диплом лауреата премії.
— Ось, — сказав.
— Тоді третю пропоную випити за повернення.
— До чого? — поцікавився Бакс.
— До звичаїв батьків, — відповів Ксилантій.
Рита якийсь час дивилася на наше зображення на екрані монітора, а тоді поцікавилася: