— Ось і добре, — полегшено зітхнув Лікар.
Раптом у гомоні, що линув з екрану, почувся звук моєї синьої мобілки. Маріца продовжувала, ніби й не було паузи:
— Я чого ще дзвоню… У мене за два тижні починається відпустка, і я могла б до тебе приїхати.
— Твоя ідея мені до вподоби, — сказав я. — Але зустрітися саме у мене не вийде. За два тижні я буду в Одесі. Ну, так склалося… Там і побачимося.
На тому боці не відповідали. Я вже подумав, чи не відімкнувся знову зв’язок, та раптом почулося:
— Так а де ми там зупинимося?
— Знайдемо. Я дам тобі знати, коли вже буду на місці.
— Гаразд, чекаю. — Зв’язок увірвався.
— Коханка? — поцікавився Костя. По паузі сказав: — Це тебе два дні не буде на судні? А раптом якась личина з’явиться.
— Ну, попередиш капітана, щоб нікого до себе не підпускав. Та й ти ж тримай поряд Ксилантія. Раптом що, він мене розшукає.
— Можливо. А може статися так, як уже зі мною траплялося двічі. — Раптом Лікар поцікавився: — Куди ти збираєшся її повести — до родичів? Так можна б і сюди…
Я, поміркувавши, відказав:
— Судно стоїть в Одесі дві доби. А я планую побути з нею хоча б тиждень. У неї саме почнеться відпустка. Я збирався пропустити один тур від Одеси до Одеси? За свій рахунок, звісно.
Обличчя Кості стало сірим. Якийсь час він мовчав, а потім сказав:
— Можна ж і в твоїй каюті жити, сімейною парою. Я домовлюся з капітанові, скажу що до тебе приїздить дружина. Ну, заплатиш тільки за її харчування.
Якийсь час ми сиділи мовчки, та раптом він знову озвався:
— Так ось у чому справа!
— Ти про що?
— Капітан казав, що вже кілька разів дзвонили з тур агентств, і жадали точну кількість місць у каютах першого класу, які звільняться по прибуттю судна в Одесу. Там, виявляється, надійшло кілька колективних заявок на двісті-триста осіб. Прикидаєш, що це означає у світлі подій у Києві?
— Он воно що! А тут, на судні на зміну одним темним найдуть інші.
— Капітан повідомив турагентствам, що по прибутті в Одесу у нас звільняться більше тисячі кают, чотириста з яких — першого класу. Там запевнили, що всі їх заселять. — Якусь мить Костя помовчав, а тоді сказав: — У такій ситуації мені тут не можна залишатися. Спробую домовитися з Мірошником, щоб він підмінив мене, а я його — в Лікарні. Всього на один тур.
— А про мене ти подумав?
— Подумав. Ти будеш весь час в оточенні капітана. Тобі видадуть форму морського офіцера. Неподалік від тебе завжди перебуватимуть Макар і Бакс. Ксилантій піде зі мною.
Ага, капітан знає про Макара і те, де він служив. Погодився взяти його охоронцем.
— А я для капітана тільки психолог?
— Ні, йому відомо все. А те, що сталося після бенкету, тільки переконало його в правдивості моїх слів. До того ж, коли його наймали на роботу, це було багато років тому, дехто в корпорації попереджав про аналогічні ситуації. Про це не пишуть, але про це знають.
— Так а як я буду балакати з ним? Я ж не тямлю по-англійському.
— Капітан, за багато років спілкування з різномовними клієнтами, назбирав у пам’яті чимало слов’янських слів. Якщо ти щодня вивчатимеш по кілька англійських термінів — ну, в Інтернеті знайдеш словники, — то скоро у вас мовних проблем зі спілкуванням не буде. Хіба що не зможете вести філософські диспути.
— Ага, у тебе все якось легко виходить.
— До того ж поблизу завжди буде Макар, а він знає більше мов, ніж я. Перекладе, коли знадобиться.
РОЗДІЛ 18
Я у формі морського офіцера стояв на верхній палубі, спостерігаючи як піді мною, по трапу рухалася вервечка пасажирів, кінець якої губився в залі морвокзалу. Нарахував близько тисячі їх, коли раптом завібрував у кишені телефон. Дзвонив Костя.
— Ти збив мене з ліку, — сказав я. — Їх уже скоро тисяча буде. Переважно — сім’ї. Питаєш, що вони за одні… Темні, майже всі. Не темних — десь із півсотні. Ага, он уже видно й кінець черги. Отже їх буде тисячу сто — тисячу сто п’ятдесят чоловік. Ваше судно, напевне, ще не знало такої концентрації астральних істот. Це вже не судно, а Темний Сателіт. Не важко уявити, скільки поміж них приходьків. Хоч я від них і перебуваю кроках у п’яти, але в мене розболілася голова, і я ледь тримаюся на ногах від втрати енергії. У-у, суки! Кіноцефали!
— А це що таке? — поцікавився лікар.
— Песиголові. Ну, ті, хто вважає своїм пращуром не мавпу а собаку. У нашій мові збереглося слово "песиголовці".
Я не сказав Кості, що звір у мені біснувався вже кілька разів. А це означало, що у тілі темного ховався прибулець. Такі, проходячи піді мною, і відчувши небезпеку, сторожко роззиралися довкіл. Один із них ішов сам, несучи велику валізу, — і в мене мало не вихопився оклик подиву: пасажир, як дві краплі води, був схожий на Володьку-Валтасара — здоровенного гладуна, якого я бачив колись на лікарняному ліжку. На мить здалося, що водночас із цим у ніс ударило духом його сечі. Пасажир відрізнявся від жертви дорожньої аварії тільки тим, що на відміну від першого — рудого, у нього на лисині вгадувалося ріденьке пасемце сивого волосся. Другий, наближення якого схарапудило в мені звіра-охоронця, можна сказати, був дублем чи копією Свистопляса-матюжника, який помер у палаті, де лежав Володька-Валтасар. Тепер він ішов з худорлявою чорнявкою й височенькою дівчиною, мабуть, то були дружина й донька; вони несли чималі пакунки. Я видивлявся поміж черги, що рухалася внизу, голову рудого покидька — сина Мардука, який колись привидівся мені, і який десь угорі посмикував повідок і погукував "Гать! Гать!" На другому кінці того мотузка валував рудий собака з нашийником, на якому вгадувалася монограма власника пса. Цим псом був Свистопляс. У дійсності я не бачив великої рудої голови і руки з повідком; те мені справді тільки примарилося, але те, що вони існують, у мене не виникало жодного сумніву. Якби той син Мардука зараз був тут, я б його "упізнав". Тепер він перебував або в ув’язненні, або ж устиг накивати п’ятами у спосіб, недоступний для тих, хто став пасажирами цього судна. Втім, міг бути і третій варіант — зараз він сидить за столом суддів, котрі досліджують злочини попереднього режиму.
Країну покидали істоти, на "совісті" яких було не одне людське життя, а на приватних рахунках у надійних закордонних банках зберігалася чи не вся скарбниця держави. Майнула думка, що втікають ті, хто працював у структурах, які перебували на видноті. Голоси ж тих — невидимих, хто їх підтримував, і за їхніми наказами чинив злочини, тепер лунають, чи не найгучніше, у хорі прокльонів на адресу скинутої влади. Тим часом вервечка темних наближалася до трапу, а в мене у свідомості немов би щось перемкнулося і я замість черги людей побачив тіло довгої-предовгої рептилії, яке щойно зникло у проході, а тепер у судно втягувався її довгий хвіст. Водночас на пам’ять прийшов вірш Миколи Руденка: