— Людям, що утяли цю штуку, певна річ, не первина отака забавка.
Кажучи так, офіцер показав ручні кайданки — дві залізні обручки, скріплені між собою заскочкою.
— Невдовзі, — додав він, — я матиму втіху запропонувати їм цей браслет як новорічний подарунок.
— То ви підозрюєте...
— Тих, хто "безкоштовно подорожує на суднах її величності".
— Як? Каторжників? — вигукнув Паганель, що зрозумів цю метафору, вживану в австралійських колоніях.
— А я гадав, — зауважив Гленарван, — що засланці не мають права жити в провінції Вікторія.
— Ну то й що? — озвався поліцейський офіцер. — Коли вони його не мають, то самі собі здобувають. Буває, їм поталанить утекти, і я ладен заприсягтися, що злочинці прибули сюди простісінько з Пертської каторги. Та вони не загаються туди повернутися, будьте певні.
Головний інспектор схвальним жестом ствердив слова поліцейського офіцера. Тут саме до залізничного перехрестя під'їхав фургон. Гленарван, бажаючи приховати від жінок жахливе видовище, попрощався з головним інспектором і подав знак своїм друзям йти за ним.
— Що б там не було — ми не можемо через це нещастя перервати нашу подорож, — сказав він.
Підійшовши до фургона, Гленарван повідомив леді Ге-лену про нещастя на залізниці, але й словом не прохопився про злочинство. Змовчав він і про те, що в країні діє зграя каторжників, поклавши собі сповістити про це тільки Айрто-на. По тому маленький загін переїхав колію за кілька сотень метрів вище мосту й подався на схід своїм звичним шляхом. [290]
Розділ ХШ ПЕРША НАГОРОДА З ГЕОГРАФІЇ
За дві милі від залізниці, як природна межа рівнини, підносились, чітко вимальовуючись на виднокрузі, кілька подовжистих горбків. Незабаром фургон заглибився між вузькі покручені ущелини. Ця звивиста дорога вивела подорожніх до чарівної долини, де, розкидані навкруг невеличкими гайками, розкішні дерева буяли в своїй справді тропічній красі. Поміж них вирізнялися чудові казуарини, що немов перейняли від дуба могутній стовбур, від акації — запашні квітучі грона, від сосни — жорстку синьо-зелену глицю. З їхніми вітами спліталися химерні конусуваті верховини напрочуд струнких банксій — "banksia latifolia". Великі кущі зі звислим долі гіллям скидались на зелені водоспади, що немов струміли через вінце повних ущерть водоймищ.
Очі в захваті блукали серед цих чудес, не знаючи, на чому зупинитися.
Мандрівники затримались на часинку. Айртон за наказом леді Гелени спинив биків. Величезні колеса перестали рипіти по кварцовому піску. Під деревами розлягались широкі зелені килими, тільки якісь невеличкі прямокутні горбики визначали на них доволі чіткі квадрати, котрі нагадували шахівницю. Паганель, глянувши на ці зелені бугорки, на поетичне відлюддя, одразу збагнув, що перед ними — місця довічного спочинку. Він пізнав чотирикутні могили тубільців, чиї останні сліди губились нині в густій траві і лише зрідка траплялись на очі подорожнім.
— Сади смерті! — сказав він.
Безперечно, перед очима мандрівників лежало тубільне кладовище, але таке свіже, таке тінисте й знадливе, його так звеселяли зграйки пустотливих пташок, що воно не навіювало смутку. Його залюбки можна було взяти за сад Едема тих часів, коли на землі ще не знали смерті. Здавалось, кладовище було створено на втіху живим. Але ці могили, що їх з побожною шанобливістю колись доглядали дикуни, тепер зникали під нестримним наступом буйної трави. Завоювання Австралії змусило тубільців покинути землі, де спочивали їхні предки, а колонізація віддавала ці долини смерті на поталу худобі, перетворюючи їх на пасовища. Ось чому такі сади-гайки зустрічаються зовсім зрідка, й багато разів нога байдужого мандрівника ступала по землі, яка ховала нещодавно вигибле покоління!
Паганель і Роберт, випередивши всіх, заглибилися в затінок [291] доріжок між могилами. Вони розмовляли й просвіщали один одного, бо ж географ запевняв, що він знаходить багато чого цікавого в бесідах молодого Гранта. Та невдовзі Гленарван спостеріг, що вони зупинились, потім позлазили з коней і схилились долі. їхні промовисті жести свідчили, Що вони надибали щось вельми цікаве.
Айртон гукнув на биків, і незабаром фургон наздогнав своїх двох друзів. Причина їхньої зупинки й подиву зразу стала очевидна: під гіллям чудової банксії солодко спала дитина, восьмирічний хлопчик — тубілець у європейському одязі. Характерні риси його зовнішності — кучеряве волосся, майже чорна шкіра, плескатий ніс, товсті губи й надто довгі руки — все показувало, що він був родом з Центральної Австралії. Та лице в хлопчика було кмітливе; певна річ, юний австралієць уже закуштував європейської освіти й культури.
Гелена, жваво зацікавлена хлопченям, вийшла з фургона, і небавом мандрівники оточили маленького тубільця, що досі міцно спав.
— Бідолашне дитя, — мовила Мері Грант, — невже воно загубилося в цій пустелі?
— А я гадаю, — відповіла Гелена, — що він прийшов десь здалеку, аби відвідати ці сади смерті. Напевно тут поховані ті, кого він любив!
— Його не можна так залишити! — сказав Роберт. — Адже він тут один-однісінький і...
Жалісливі Робертові слова перервав раптовий рух маленького австралійця, що, не прокидаючись, повернувся на другий бік. На превелике диво, в нього на плечах побачили табличку, де було написано:
Т о лін є. Припроваджується до міста Ічука під наглядом залізничного кондуктора Джефрі Сміта. Вартість проїзду сплачено.
— Ось вони, англійці! — вигукнув Паганель. — Виряджають дитину, наче посилають пакунок, надписують на ній адресу, немов на конверті! Мені казали про це, та я не йняв віри.
— Сердешне маля! — мовила Гелена. — Чи не їхав він, бува, у тому поїзді, що звалився біля Кемден-Бріджа? Може, його батьки там загинули, й він тепер зостався в світі сиротою!
— Не думаю, — сказав Джон Манглс. — Цей плакат з написом показує, навпаки, що він подорожує сам. [292]