Так минув день. Настала ніч, прозора й тиха, як і попередня. Всі полягали спати, але заснути ніхто не міг, і Гленарван знову подався в гори. Він блукав по гірських схилах, весь час дослухався, сподіваючись, що до нього долине дитячий поклик. Він зійшов високо, заглибився в гори, сам-один, припадаючи вухом до землі, притишуючи биття свого серця, він кликав хлопчика голосом, в якому бринів розпач.
Цілісіньку ніч блукав Гленарван серед гір. То Паганель, то майор ішли назирці за ним, готові щохвилини підтримати його на слизьких гребенях, на краю провалля, куди заводила його даремна необачність. Але й ці останні зусилля були марні; на його сто разів повторюваний поклик: "Роберте! Роберте!" відповідали самі лише гори, відлунюючи раз у раз скорботне ім'я.
Зайнявся день. Товаришам Гленарвана довелось шукати ; його на далеких плоскогір'ях і силоміць одвести до табору. Гленарван був у невимовному розпачі. Хто б наважився сказати йому про те, що час покинути цю роковану долину? Однак запаси харчів дійшли вже краю. Десь поблизу мали бути аргентінські провідники, як то казав погонич мулів, і. коні, потрібні для переходу через пампу. Вертати назад набагато важче, ніж іти вперед. До того ж на узбережжі Атлантичного океану, як було домовлено, їх [92] очікував "Дункан". Все це не дозволяло довше тут затримуватися, і в спільних інтересах треба було вирушати не гаючись.
Мак-Наббс намагався відвернути Гленарванові думки від його горя. Довго він переконував свого друга, але той, здавалося, не чув його й лишень заперечливо хитав головою. Нарешті з його уст прохопилось:
— Вирушати?
— Так, треба вирушати.
— Почекаймо ще годину.
— Гаразд, почекаймо годину, — сказав майор.
Минула година, Гленарван попросив, як найбільшої ласки, почекати ще одну годину. Здавалось, засуджений на страту благає продовжити йому хоч трохи життя. Так тягся час до полудня. Тоді Мак-Наббс, од імені всіх, рішуче зазначив, що треба рушати, що від цього залежить життя його товаришів.
— Так, так, — пробурмотів Гленарван. — Рушаймо! Але, кажучи це, він не дивився на Мак-Наббса. Він
уп'явся очима в чорну цятку високо в небі. Раптом його рука підвелась і застигла нерухомо, немов заціпеніла.
— Он там! Он там! — вигукнув він. — Дивіться! Дивіться!
Всі погляди звернулись туди, куди він так владно вказував. Чорна цятка помітно збільшилась, вже можна було розгледіти птаха, що ширяв у безмежній високості.
— Це кондор, — сказав Паганель.
— Так, кондор, — озвався Гленарван. — Хтозна? Він наближається. Він знижується! Почекаємо...
На що сподівався Гленарван? Чи не схибнувся він з розуму? Що означало його "хтозна"?
Паганель не помилився. Кондор вимальовувався дедалі ясніше. То величний птах, шанований колись інками(34), цар південних Кордільєр. У цих краях він досягає надзвичайних розмірів і такої дивовижної сили, що, бува, кидає у прірви биків. Він нападає на овець, лошат і телят, які блукають полонинами, і, вчепившись кігтями в свою здобич, піднімається з нею на чималу височінь. Часом він шугає вгору на двадцять тисяч футів, тобто на висоту, недосяжну для людини. Відтіль, невидимий і найзіркішим оком, цей володар надхмарних просторів пильно оглядає землю й примічає щонайменші дрібнички, дивуючи вчених-природників гостротою й могутністю свого зору.
(34) Інки — древні індіанські племена. [93]
Що ж міг запримітити цей кондор? Чи не труп Роберта Гранта?
— Хтозна! — повторював Гленарван, невідривно стежачи очима за хижаком. Велетенський птах надлітав ближче і ближче, то кружляючи, то падаючи прямовисно униз, мов неживе тіло, кинуте в повітря. Та ось він почав окреслювати широкі кола на висоті приблизно сто туазів над землею. Тепер кондора було чудово видно. Його могутні крила сягали завширшки понад п'ятнадцять футів, він плавно линув у просторі, ледь змахуючи ними, бо великим птахам властива у льоті спокійна велич, в той час як дрібні комашки, щоб утриматися в повітрі, тріпотять крильцями безперестанку.
Майор і Вільсон схопили карабіни. Гленарван жестом їх зупинив. Кондор спускався нижче, і вже видно було, що він націлився на невеличке неприступне плато, котре приліпилось на узгір'ї десь за чверть милі. Птах кружляв з головокрутною швидкістю, то випускаючи, то знову ховаючи страхітливі пазури, струшуючи коли-не-коли своїм хрящуватим гребенем.
— Це там! Там! — крикнув Гленарван.
Раптом блискавкою майнула йому в голові страшна здогадка.
— Що, коли Роберт іще живий! — вигукнув Гленарван і скрикнув, жахнувшись: — Стріляйте, друзі! Стріляйте!
Та було вже пізно. Кондор зник за стрімчастими виступами скелі. Збігла секунда, що здалася довгою, як віч-ніеть. Птах показався знову, літ його тепер уповільнився — він очевидно обважнів. Розітнувся зойк жаху: в пазурах кондора гойдалось недвижне тіло, тіло Роберта Гранта. Вчепившись в одежу хлопчика, хижак ширяв у повітрі на висоті близько ста п'ятдесяти футів. Він запримітив мандрівників і, намагаючись якнайшвидше відлетіти зі своєю важкою здобиччю, розтинав повітря дужими помаха-ми крил.
— О! — крикнув Гленарван. — Хай краще тіло Роберта розіб'ється об ці скелі, ніж...
Він не закінчи" і, схопивши Вільсонів карабін, силкувався навести його на кондора. Але руки йому тремті-ли, зір затьмарився, він ніяк не міг націлитися.
— Полижіть це мені, — мовив майор.
І, нерухомий, спокійний, націлився певною рукою в кондора, що був уже футів за триста од нього.
Але не встиг він іще звести курок, як зненацька з глибини долини пролунав постріл. Білий димок знявся між [94] двома базальтовими кручами, і кондор, якому куля влучила в голову, почав, кружляючи, поволі падати; широченні розгорнуті крила підтримували його, немов парашут. Не випускаючи своєї здобичі, він помалу осів на землю кроків за десять від крутого берега струмка.
— Наш! Він наш! — вигукнув Гленарван і, не дошукуючись, відкіля долинув рятівний постріл, кинувся до кондора. Його друзі побігли вслід. Коли вони наблизились, птах уже був мертвий, а під його широкими крилами було сховане Робертове тіло.