Мисливці зустрічали тут численні зграї ківі, які трапляються лише зрідка в місцевостях, куди вчащають маорійці. Переслідувані новозеландськими собаками, птахи знайшли собі притулок у цих незайманих лісах.
Паганелеві пощастило запримітити здалеку в лісовій гущавині пару велетенських птахів. У ньому зараз же прокинувся інстинкт природника-. Він скликав своїх супутників, і, незважаючи на втому, майор і Роберт кинулись разом з ним вистежувати птахів. Нестримна допитливість ученого була зрозуміла, бо він впізнав у цих птахах "моа" з породи "dinormis", котрі, як вважає багато хто поміж природників, вже зникли на землі. Зустріч з моа стверджувала також думку Гофштеттера й деяких інших мандрівників, [503] що ці безкрилі велетні ще й досі трапляються в Новій Зеландії.
Переслідувані Паганелем моа, сучасники мегатерій і птеродактилів, мали заввишки щось із вісімнадцять футів. Це неприродно великі й, мабуть, дуже полохливі струси, бо тікали вони неймовірно швидко. Жодна куля не спромоглася їх наздогнати! За кілька хвилин невловимі моа щезли за деревами, і мисливці повернулись з полювання, марно витративши час і порох.
Увечері першого березня Гленарван і його супутники вийшли нарешті з неосяжних лісів каурі й стали табором під горою Ікірангі п'ять тисяч п'ятсот футів заввишки.
Відтоді як мандрівники спустилися з Маунганаму, вони пройшли вже щось із сто миль, а до моря залишалось іще близько тридцяти. Джон Манглс сподівався зробити перехід за десять днів, але він не міг передбачити тих труднощів, котрі спіткали їх на цьому шляху.
І справді, обхідна дорога, численні перешкоди, недосконалість вимірів, які визначили місце й напрямок, подовжили Шлях ще на одну п'яту, і до гори Ікірангі бідолашні мандрівники добулися виснажені вкрай.
Щоб добратися до узбережжя за два дні, потрібно було докласти великих зусиль і подвоїти пильність, бо мандрівники мали йти тепер місцевістю, де часто трапляються тубільці.
Однак кожен переміг утому, й назавтра маленький загін знову рушив на схід.
Перехід між горою Ікіранги, що залишилася праворуч, і горою Гарді, яка підносилась ліворуч на три тисячі сімсот футів, видався дуже важкий. Тут на відстані в десять миль тяглася рівнина, вкрита гнучкими рослинами, що їх слушно називали "ліани-душительки". За кожним кроком вони обкручували руки й ноги, немов справжнє гадюччя, оповивались навколо тіла своїми звивистими стеблами. Довелось протягом двох днів просуватися з сокирою в руках, змагаючись із цією багатоголовою гідрою, з цією чіпкою настирною рослиною, котру Паганель залюбки зачислив би до класу зоофітів, тобто тварино-рослин.
Тут полювати було неможливо, й мисливці вже не приносили здобичі. Харчі доходили краю, і хтозна, де і як їх можна роздобути; бракувало води, і подорожні не могли погамувати спраги, що зростала й від утоми.
Гленарван і його друзі зазнавали жахливих мук, і вперше за весь час вони мало не занепали духом.
Мандрівники не йшли вже, а ледве плуганилися з останніх [504] сил, спонукувані самим лиш чуттям самозбереження, коли добулися врешті до мису Лоттін на узбережжі Тихого океану.
Навколо виднілося кілька покинутих хижок, руїни недавно спустошеного війною селища, занедбані поля; скрізь — бліди плюндрування й пожарищ. Саме тут доля прирекла нещасних мандрівників на нове жорстоке випробування.
Вони брели вздовж берега, коли раптом за милю попереду з'явився загін тубільців; дикуни кинулись до них, вимахуючи зброєю. Тікати було нікуди, мандрівники відступили до моря, й Гленарван, зібравши останні сили, тільки-но хотів подати гасло до оборони, як Джон Манглс закричав: "'— Човен! Човен!
Кроків за двадцять од них, занурена в пісок, справді стояла пірога на шість весел. Спустити її на воду й забра-тисй туди було справою одної хвилини. Джон Манглс, Мак-Наббс, Вільсон, Мюльреді сіли на весла. Паганель вмостився на носі; Гленарван узявся за стерно; обидві жінки, Ро-берт і Олбінет простяглися біля нього на дні човна.
Кілька хвилин — і пірога опинилася за чверть милі від берега. На морі панував спокій. Втікачі мовчали.
Джон Манглс, не бажаючи надто віддалятися від суходолу, щойно зібрався дати наказ йти вздовж берега, як весло немов прикипіло йому до рук; з-за мису Лоттін виплили, навздогін утікачам, три піроги з тубільцями.
— В море! В море! — крикнув молодий каштан. — Краще потонути в хвилях, ніж потрапити до них!
Човен, гнаний чотирма веслярами, полетів у відкрите море. Протягом тридцяти хвилин відстань між ним і тубільцями не зменшувалась. Але невдовзі знесилені, виснажень мандрівники стали підупадати на силі, й ворожі піроги почили їх доганяти. Вя?(6) до них залишилось щонайбільше дві милі. Як уникнути нападу тубільців, котрі, озброєні довгими рушницями, вже готувалися стріляти?
Що ж робив Гленарван? Стоячи на кормі човна, він поглядом шукав на обрії якоїсь нездійсненної допомоги. Чого чекав він? Чого сподівався? Чи в нього було передчуття?
Зненацька очі його спалахнули, рука простяглась уперед, вказуючи на явусь цятку в морі.
— Корабель! — закричав він. — Корабель! Веслуйте, друзі мої, веслуйте щосили!
Жоден з веслярів не обернувся, щоб побачити судно, на яке ніхто не сподівався, — не можна було втрачати й одного вдару весла. Лише Паганель підвівся й спрямував далекоглядну трубу на вказану Гленарваном цятку. [505]
— Так, — сказав він, — справді судно. Це пароплав. Він пливе повним ходом; іде просто до нас. Женіть гоном, любі друзі!
Веслярі напружили всі сили, і ще з півгодини, зберігаю-чи ту саму відстань до пірог, човен линув морем під дружними змахами весел. Обриси пароплава ставали чіткіші. Вже можна було розгледіти дві щоглини зі згорнутими вітрилами й густі клуби чорного диму. Гленарван, посадивши за стерно Роберта, схопив Паганелеву трубу й, не відриваючи очей, стежив за судном.
Але що мусили подумати Джон Манглс і його товариші, побачивши, як страшна судома спотворила Гленарванове обличчя, як він раптом зблід і прилад випав йому з рук? Одне-едине слово пояснило їм причину цього раптового розпачу.