Вомбат, що рив собі лігво, мов борсук, проте травоїдна тварина, завбільшки з великого барана; його м'ясо дуже смачне. Бандикут — звір з породи сумчастих, хитрющий, мов європейський лис, зугарний ще й повчити його, як чинити бешкет в курниках. Це створіння завдовжки півтора метра, досить бридке на вигляд, підстрелив Паганель і, з мисливської пихи, оголосив чарівним.
Роберт, поміж іншої добрячої звірини, спритно забив схожу на лисичку волохатохвосту істоту з чорним у білі плями хутром, не гіршим, ніж у куниці, і пару двоутробок, що ховалися в гущавині.
Але серед усіх славних мисливських перемог найзахват-ніше було, безперечно, полювання на кенгуру. Десь о четвертій пополудні собаки сполохнули цілий табунець цих цікавих своєрідних тварин. Малеча миттю позалазила в материні сумки, і вся зграя, вишикувавшись низкою, помчала геть. Величезні стрибки кенгуру — справжня дивоглядь: [332] задні лапи в них удвоє довші за передні і розтягуються, наче пружина.
На чолі табунця стрибав старий ватажок-самець у п'ять футів заввишки, чудовий взірець велетня-кенгуру.
Гнали кенгуру чотири або й п'ять миль. Вони невтомно бігли усе вперед, а собаки боялись до них наблизитися, страхаючись дужих лап кенгуру з гострими пазурами. Нарешті вкрай знебулі тварини зупинились, і ватажок, притулившись до стовбура якогось дерева, приготувався захищатися. Один пойнтер, розігнавшись, наскочив на нього, але тої ж миті бідолашний пес злетів у повітря й впав на землю з розпоротим черевом. Видно, й усім собакам було не до снаги подолати могутніх тварин. Доводилось пускати в діло рушниці — лише кулі могли їх звалити.
В цю хвилину Роберт мало не став жертвою своєї необачності. Щоб краще поцілити, він необережно наблизився до кенгуру, і той кинувся на нього дужим стрибком. Роберт упав, розітнувся крик. Мері Грант, що сиділа в колясці, заціпеніла з жаху; не в силі вимовити ані слова, вона простягла руки до брата. Жодний мисливець не наважувався взятися за рушницю, аби не влучити в хлопчика. Та раптом Джон Манглс, вихопивши свого мисливського ножа, кинувся, ризикуючи життям, на кенгуру і вразив його у самісіньке серце. Кенгуру звалився, Роберт підвівся цілий-цілісінький. За мить він був уже в обіймах сестри.
— Дякую, містере Джоне, дякую, — сказала Мері Грант, простягаючи руку молодому капітанові.
— Я відповідав за нього, — мовив той, потискуючи тремтливі пальці дівчини.
Цією пригодою завершилось полювання. Кенгуру кинулися врозтіч після загибелі свого ватажка, тушу котрого забрали до маєтку. Повернулися о шостій. На мисливців чекав розкішний обід. Найбільш припав усім до вподоби бульйон з хвоста кенгуру, виготовлений за тубільними рецептами.
Після морозива й шербету гості перейшли до вітальні. Вечір присвятили музиці. Леді Гелена, прекрасна піаністка, запропонувала акомпанувати молодим господарям, і ті з тонким артистичним почуттям виконали уривки з найновіших музикальних творів Гуно, Віктора Массе, Фелісьєна Давида й навіть незбагненного генія Ріхарда Вагнера.
Об одинадцятій годині подали чай, сервірувавши його з властивою англійцям вишуканістю. Але Паганель зажадав поласувати австралійським чаєм, і йому принесли темну, немов чорнило, рідину. За місцевим способом, півфунта [334] чаю варять у літрі води протягом чотирьох годин. Паганель хоч і кривився, проте виголосив, що напій — пречудовий.
Опівночі гостей відвели до вигідних прохолодних покоїв, і легкі сни продовжили приємні враження цього дня.
Уранці, на зорі, вони попрощались з молодими господарями й, щиро подякувавши їм, узяли обіцянку відвідати у Європі замок Малькольм. По тому фургон вирушив, обігнув підніжжя гори Готтем, і невдовзі затишна оселя зникла з очей мандрівників, немов бистроплинне видіння. Ще близько п'яти миль вони їхали землями Патерсонів, і тільки о дев'ятій годині проминули останню огорожу й попрямували в глиб відлюдної, майже необслідуваної області провінції Вікторія.
Розділ XVIII, АВСТРАЛІЙСЬКІ АЛЬПИ
Величезний бар'єр перетинав шлях на південний схід. Це був ланцюг Австралійських Альп, могутній мур, що його хвилястий гребінь простягався на тисячу п'ятсот миль і ставав на заваді хмарам, підносячись на чотири тисячі футів.
Небо насупилось, і сонячне проміння ледь пробивалось крізь шар згущених випарів. Отже спека не турбувала мандрівників, проте через чималу нерівність грунту їхати було важко. Степ дедалі рясніше здіймався горбками. Тут і там попадались узгірки, порослі зеленими камедними деревцями. За ними виднілись чітко окреслені узвишшя — перші відноги Альп. Дорога безперервно йшла вгору, це відчувалося передовсім з ходи биків. Вони голосно пихкали, м'язи в них на ногах так напружувались, що здавалось, ось-ось луснуть, ярмо раз у раз рипіло під вагою фургона. Він тріщав од несподіваних поштовхів. Айртон, хоч який був спритний, не завжди міг їх уникнути. Мандрівниці сприймали все це спокійно й весело.
Джон Манглс з двома матросами їхали попереду в кількох сотнях кроків, обстежуючи дорогу. Вони вишукували найзручніші проходи або скорше фарватери, бо фургон рухався поміж цими горбами, наче корабель у бурхливому морі серед рифів. Завдання нелегке, часом ще й небезпечне. Подеколи Вільсонові доводилось сокирою прокладати шлях крізь зарості чагарника. Глинистий вологий грунт тікав з-під ніг. Дорога подовжувалася через численні обминки непереборних [335] перешкод: гранітних скель, глибоких ярів, непевния лагун. Тому до вечора просунулись лише на півградуса довготи. Заночували біля обніжжя Альп на березі річечки Кобонгра, край долинки, порослої високими кущами, що звеселяли око ясно-червоним листячком.
— Нелегко нам буде подолати ці гори, — мовив Гленар-ван, дивлячись на обриси гірського пасма, які розпливались у вечорових сутінках. — Альпи! Сама ця назва змушує замислитись.
— Не треба брати все на віру, мій любий Гленарване, — озвався Паганель. — Не уявляйте собі, що ви маєте перетинати всю Швейцарію. В Австралії є Піренеї, Альпи, Голубі гори, як в Європі і Америці, але все в мініатюрі. Це доводить тільки вбогість вигадки в наших— географів і обмеженість словника власних назв.