— "Ходить і розказує..." — обурено повторив за Танцю-рою Тарас.
— А ти б, краще, знаєш, що... Замість цього, сів би та написав щось друге.
— Ні, як товариш каже... — глибокодумно сказав Ре. — Треба було б цю справу розслідувати... Чи це можливо, щоб Микитчук на таке пішов? Він — комсомолець, член оргкомітету... Так як це було, я щось не розібрав?
Тарас знову почав спочатку.
— Я хотів би, власне, до "Літературної газети" вмістити свого листа, — вийняв він уже готового, написаного, і поклав на столик.
Побачивши листа, Ре поморщився. Так далеко заходити йому не хотілося.
— То що ж ви тут, в такий час?... Ви б зайшли до редакції, чи як?
Редакція "Літературної газети" містилася тут же, у другій кімнаті, а Ре однаково здебільшого сидів за шахами.
— Може ви хоч прочитаєте? — здивувася Тарас з такої холодности.
— Ні, товаришу, такі справа вирішуються солідніше. А що, коли ви не зможете довести? В якому становищі опинилися б ми, коли б видрукували вашого листа?
— Але ж я вам розкажу, як було. € свідки, є матеріяли, живі люди...
Танцюра щось до себе мугикав, переставляючи шахи. Він своє сказав і більше втручатися не хоче.
А Ре — ані руш! Він уже про себе вирішив, що не буде з цією справою заводитися. Вона для нього не являла жодного інтересу. Але так прямо сказати це, — не випадало.
— Зайдіть колись у ділові години, поговоримо, — ухильно й невизначено сказав він.
Тарас побачив, що тут сьогодні він нічого не доб'ється.
Розгублений, але затятий, відійшов Тарас. Ні, так воно не минеться, ні. Не хотять ці — він в іншому місці знайде рішенець на злодія. Він же живе в державі, а не в злодійському лігві. Не може бути, щоб увесь світ дивився байдуже на цю справу і не встав на захист правди.
Є ще газети, крім "Літературної". Піде до газети "Радянське село". Якраз у тій газеті сидить Фіма, він йому швидше повірить, ніж якомуся там Микитчукові. Він знає героїв п'єси, знає Марійку.
IV
— Чи можу я бачити товариша Цудечкіса? Секретарка редакції здивовано поглянула на Тараса.
— У нас такого нема.. Навіть ніколи не було.
Від несподіванки Тарас розгубився. Та невже ж Фіма з хвастощів йому набрехав? А може він працює заступником редактора вечірньої газети? А Тарас тоді не дочув...
Залишилось хіба повернутися й вийти. Втім, він у вестибюлі зупинився й у роздумі почав розглядати плякати.
— Шанування! Скажи Ліді, що я поїхав... — почув позад себе кінець якоїсь розмови.
Тарас обернувся на знайомий голос, але вже масивні вхідні двері закривалися, майнув тільки сірий фетровий бриль, Тарас присягнувся б, що це Борис Микитчук.
Обернувся в другий бік, шукаючи до кого адресувалися ті слова. Слово чести, та то ж Фімина кучерява голова, і входить він туди, звідки щойно Тарас вийшов! Як же це йому сказали, що Фіми тут не знають?
— Ах, який же я справді, недотепа! — раптом стукнув він себе по лобі. — Певно, що Цудечкіс тут не працює й ніколи не працював. Ах, я ж йолоп!
Тепер він зайшов удруге й сказав:
— Чи можна зайти до товариша Загайгори?
— Так, він скоро прийматиме, — відповіла, кивнувши головою, секретарка.
Тарас сів у просторій приймальній і вийняв з кишені газету.
— А я вас знаю! — почув він за кілька хвилин.
Це сказала якась молода особа, що сиділа біля вікна, мабуть, вона зайшла пізніше за нього, а може вже сиділа, й він її не зауважив-. У всякім разі, за газетою він не помітив, що вона раз-у-раз крадькома поглядала на нього, щораз лукавіше.
Дівчина зненацька встала, підійшла до нього й, мило простягаючи руку, глянула зеленими очима.
Від лукавої усмішки на переніссі в неї з'явилися ніжні, шовкові бганочки. Вишневі уста розкрилися, показуючи чисті й рівні перлові зуби. Так сміялася Тамара Сагайдачна. Але хіба це вона?
— Невже, Тарасе, я так постарілася, що мене й впізнати не можна? Це навіть образливо! — сказала вона.
— Тамара?
— Пам'ятаєте кубуч?
— Ще б пак! Але ви, Тамаро, так вилюдніли! — не втримався Тарас, ще раз оглянувши її з голови до ніг, її струнку постать, елегантне зелене вбрання, довгі коси вінком на голові. — Я вас пам'ятаю все в туальденеровій сірій блюзочці із краваткою... А де ділися ваші кучерики?
Волосся Тамарине було гладенько зачісане й надавало її голові несподіваної клясичности.
— О, коли то було! А пам'ятаєш... пам'ятаєте млинці? — поправилася вона. — Пам'ятаєте, як ми лазили через паркан у Ботанічний сад? Пам'ятаєте, як приймали до гурту Нелю?
— Неля? Не знаєте, де вона тепер?
— Я чула, що вчителює, вийшла заміж, має троє дітей...
Так сумбурно перескакуючи з одного на друге, не договорюючи до кінця одного, вони виривалися одне поперед одного. Минуло... Гай-гай, скільки ж то минуло літ? Тамара ж тоді так таємничо й раптово зникла.
О, Тамара мала що розказувати! Мала чим похвалитися. Донькою!
— Тамаро, ви одружені? — з якимось жалем чи несвідомими ревнощами вирвалося в Тараса.
— Ні! Вірніше — вже ні. Це ціла історія... колись розкажу, — відсунула Тамара розпитування. — Тепер я живу з мамою й дочкою. їжджу увесь час. Я ж тепер геолог.
— Геолог? Цікаві несподіванки!
— Так, я закінчила короткотермінові курси й тепер працюю в експедиціях. Дуже цікаво! Дуже цікаво!
Щохвилини більш інтересувала його ця Тамара. Якісь таємничі сторінки життя її, несподівані, нові сторінки. Сама працює на сім'ю й така сяюча, повна манливої енергії. Нова якась жінка. За всім устигла й тільки виграла від цього.
— А чого ви тут?
— Угадайте!
В цю мить увагу їх обох відтягнула Фімина кучерява голова, що висунулася з дверей. Тамара також уся напружилася, насторожилася, миттю з нею відбулася зміна,* — щось сліпуче, захоплене, люб'язне... І водночас влазливо підлабузницьке щось майнуло через сліпучу посмішку, як тінь, відбилося в нахиленій, наче до польоту, постаті.
Фіма, побачивши першу її й не звертаючи уваги на ще одного відвідувача, ішов уже до неї.
Привітно й добросердечно, як хорошій давній приятельці, стиснув їй обидві руки, посторонився, запросив жестом руки:
—— Можно к вам? — питала Тамара.
— Прошу! Очень рад вас відєть!
Занадто швидко все це відбулося. Тарас устиг тільки здивуватися. Чому російська мова? Але Тамара, Тамара! Вона його просто засліпила.