— Але— не поїти, — підкинув якийсь дотепник збоку.
— Дотації йому давали, — все одно, пропивав їх за один день...
— Він людина хвора, і йому треба багато прощати, — відказав Левіт. — Шкода ж людини...
— Як усіх жаліти, — жалю не вистачить, а— їдко кинув, немов про себе, приятель Головача й Василілса, поет Осадчий.
І в ту хвилину Тарас не зрозумів, — чи не треба жаліти Волинця, чи надто багато кого є жаліти.
Якби це було ще вчора, він би інакше зрозумів, але сьогодні, обтяжений і досі враженням від розмови з Волинцем там у садах, він міг доточувати до цієї розмови багато знаменного й найскладнішого.
Скажімо, чи не зрозуміти так, що в природі менше жалю, ніж тих, кого сьогодні треба жаліти? Волинців багато, занадто багато, море, всі ми. Інакше Осадчий і не міг сказати.
Як Василько, Головач та ще три-чотири талановитих письменники, Осадчий був у опозиції до офіційного літературного курсу. Було таке рафіноване мистецьке об'єднання, "Ланка", що з презирством ставилося до оцих почат-ківських "Плугів", "Гартів", "Молодняків", висміювало голобельну микитчуківщину, липовеччину, а тепер і кошель-щину. Після того, як їх "Ланку" ліквідували, вони ходили в "диких" і нікуди не хотіли приставати. їх на кожному кроці називали попутниками, дрібнобуржуазними націоналістами, — але мусіли з ними рахуватися, бо якби їх не було, то відразу скапцаніла б сучасна література. Пролетарські письменники були занадто ще зелені й убогі, щоб обійтися без цих.
До них всміхаючись, їх ненавиділи й шукали всякого приводу, щоб їх укусити.
Вони, — це всякий мусів визнати, — продовжували традиції дожовтневої української літератури і ніяк не підходили під рубрику пролетарських. Але тепер, коли саме слово "пролетарський" було знесене, вийшло з моди, ба навіть Сталін проголосив, що вже пролетаріяту в нас нема, бо робітнича кляса живе тепер культурно й заможно, — вийшло маленьке "але" з попутниками. Очевидно, радянськими письменниками визнати їх мусять, або, — як не визнати й не назвати радянськими, — то треба їх негайно запакувати, чи як? Ну, одного там з них, ще можна було б божевільним оголосити, але ж не всю групу.
Проте, хоч офіційно їх звали буржуазними націоналістами, — неофіційно, в свійських розмовах, звалися вони гадами, клясовими ворогами, контрреволюцією. Тим часом, слово "Ланка", новотвір цієї контрреволюційної групи, широко закорінилося в радянському житті і навіть видало з себе похідне, "ланковий".
Одначе, сам Кошель, вірний пес пролетарської літератури, що кусав, де тільки можна, оцих неокаяних, непоправних єретиків, не насмілювався ввічі їх ігнорувати. Вони майстрі, їх безсумнівно першими приймуть до спілки. Бо коли не їх, то кого ж тоді? Самих колишніх "пролетарських"? То це буде просто перейменований "Гарт", чи "Молодняк"!
Вища політика не дозволяла скидати їх з балянсу, — "пролетарські" з лютим шипінням терпіли їх. Шипіли й ті.
Осадчий, власне, щойно прошипів свою двозначну, контрреволюційну репліку. Бо всякому зараз на думку приходили страшні чутки з усієї України про голод, про людожерство, про вимерлі села й братські могили.
Сам Анатолій Осадчий, видатний поет, був один із тих, кого мали б жаліти. Він був хорий на сухоти і потребував масла, яєць, меду, тощо, — тепер недоступної розкоші.
Тараса ці не дивували. Хіба ж змінилися вони, колишні укапісти, — Головач і його друг, Василько?
Вони не змінилися.
За цей час, поки його тут не було, щось сталося із Волинцем та Побережцем. Бо коли вони тепер кажуть "ми", то це і Осадчий, і інші "дикі", а "вони", то Микитчук, Ре, Кошель...
Два Аякси, нерозлучні друзі, що так бадьоро, розвернувшись плечем, увійшли колись до пролетарських організацій, "Гарту" й "Молодняка", — не вжилися там. Тарас сьогодні знайшов їх із цими, опозиціонерами, вони дихали зненавистю до Кошелів, Липовецьких, Микитчуків та інших славолюбців, що періщили голоблями на славу пролетарської літератури.
І ще здивувало Тараса в цій незвичній для нього ситуації те, що свої ж, українські брати по перу, один розносить Волинця й лає, а другий боїться рота розтулити. Аж жидівський письменник, не боячись обвинувачень у змичці з кля-совим ворогом, ані косого погляду, може піднести голос за українського поета.
І дивна гра життя! В той самий час, як Левіт розпина-єтся за Волинця, Волинець...
Тяжко тут у всьому цьому зорієнтуватися. Не може він, Тарас, пристати ні до тих, ні до других. Цей пінявий шовінізм Кузьми його відштовхує, Левітова ж людяність йому до душі. Жиди людяніші, ніж свої. А ці "пролетарствуючі"... Ні, і з ними ні...
Як колись, відчув себе самотнім. Він сам, багато є різних гуртів та напрямків, — а він сам.
В цю хвилину він побачив, що Ре складає шахи, кругом нікого. Ще хвилина й він міг би з ним поговорити, але цю мить він проґавив. Кошель, що так само пантрував Ре, прожогом рушив до нього.
III
— Бачите... Це всякий може прийти до нас і сказати те, що заявляєте ви, — мляво, по-хахлацькому розтягуючи слова, сказав Ре, уславлений дружними зусиллями підхлібної критики на всю Україну за свій єдиний роман "Дзвін кайла", редактор "Літературної газети", голова місцевого оргкомітету спілки радянських письменників.
Він сидів сам за порожнім столиком, — партнера його хтось покликав, — і, здавалося, був заглиблений у обмірковування свого тягу більш, ніж у те, що розповідав йому, стоячи, Тарас. Поруч стояв ще один стілець, але ні Тарас не здогадався сісти на нього, ні Ре запропонувати цього Тарасові.
Аж нарешті, після стількох днів чекання, Тарас його зловив на самоті.
— А це що таке? — увійшовши й побачивши Тараса,
Скричав Танцюра. — Чого це ти, Сарґоло, прийшов нам перешкоджати? Ніяк не дадуть партію дограти!
Танцюра за своєю звичкою, говорив жартівливо й бурч-ливо водночас, зверхньо, до таких, як цей Сарґола.
— Та ось товариш говорить дивні речі! — глибокодумно й нерозворушено відповів Ре, переставляючи, нарешті, шахового коня. Ніби п'єса "Комуна в степу" — його твір.
— А, чув, чув щось таке! — покосився Танцюра на того коня. То це ти, Тарасе, таку плітку пускаєш? Казали, — якийсь початківець ходить і розказує...