З "соловїв" тепер він немилосердно глузував. Зате в творах, які він розхвалював, настирливо звучало " кайло*, "музика заводських сирен*, "героїчний комсомолу "змичка молота й серпа", "барабани б'ють"...
Очевидно, все це було насичене новою пролетарською красою, бо хвалили. Ця мода з "Молодняка" перекинулася й на "Плуг". Хоч їхні платформи були різні, але "Іілуг", "Гарт" і "Молодняк" ходили одні до однихс
Тарас мовчки висиджував всі ці збори і... мучився. Він більше не буде сюди ходити. Як він не бачить патосу відбудови, як його хвилюють "поодинокі випадки, не характерні для епохи Жовтня"... Скажімо, що якийсь начальник міліції в ополонку кидав людей. Хіба це типово? Це — перевищення влади, випадкове явище, не характерне для нашого розгону в перспективу. Помічати тільки це, — " повзучий емпіризм", обивательський світоглядне хотів ходити, а проте, ходив.
V.
Ну, добре, не піти. То куди ж? Не підеш же ти до нео-клясиків, чи до "Ланки", коли там від одного слова "плу-жанин" гидливо й презирливо морщать носи. А що ж, одгородитися, закопатися?.. Хоч яке трудне, а це є його життя, мусить мати якусь лябораторію...
А якби сьогодні, скажімо, не пішов, то каявся б!
На зборах "Плуга" як увійшов Тарас, було сьогодні небагато людей, чоловік із тридцять. За столом, сидів якийсь нікому невідомий молодий чоловік у чудово зшитому костюмові напіввійськового фасону, в новісіньких жовтих чоботях, новенький портфель лежав біля нього. Сам він був .середнього росту, але напрочуд міцно й гарно складений, — рухливий, чіткий. Сидів він за столом, як якийсь комісар, — в гордій, незалежній і трохи глузливій позі.
— Хто це такий? — питалися одне в одного.
Тут з краю ніхто його не знав, хоч уже й сюди дійшла коробка найкращих папірос. Невідомий щедро частував усіх.
— Товариші! Слово мас член ЦК "Плугу", товариш Іван Савко, — сказав, нарешті, Танцюра.
Іван Савко! То це той відомий Савко, що про нього стільки леґенд ходить! Всі ще з більшим інтересом почали чекати, що то він скаже.
Так, от це то була справжня плужанська знаменитість! Такої на їх провшціяльних зборах ще ніколи не було. То це один із тих, що зібралися на перші збори " Плугу*? Це на нього була ота карикатура, — так, усі впізнавали цей крутий лоб, де розум наче аж ріжками прооиваеться, ці тверді вилиці, це квадратове підборіддя, цей упертий горбуватий ніс.
Савко підніс свою впевнену цупку рухливу постать і обвів усіх присуніх переможним поглядом.
— Товариші! Відбуваючи турне по Україні, я завітав і до вас. З доручення ЦК "Плугу" маю зробити інформацію про поточну діяльність центрального осередку "Плугу* та про роботу на місцях. Хоч я тут серед вас не бачу жодного відомого письменника, а самих початківців, але я вам скажу, хто я. Я — відомий український письменник, автор історичних оповідань і нарисів. Мене вся Україна знає, бо я організував сам п'ятнадцять філій "Плугу"...
Він говорив ніби про "Плуг", про завдання, можливості, досягнення, творчі настановлення, — а справді лише про себе. За півгодини він встиг розказати, що він у своїй творчій праці застосовує непогрішну марксистську методу. Побіжно розказав, як пише, — зважаючи на свої здібності й талант, він, лежачи, диктує з голови, друкарці, — як молодий бог! Сам голова ВУЦВК'у оцінив його по заслугах і запропонував йому безкоштовний квиток по всій Україні, — привілей, яким користуються лише члени уряду.
В цей час, правда, йому перебили. До кімнати увійшов раптом якийсь селянин-дідок із ціпком, здорожений, у білих полотняних штанях і рудій свитці. Він зняв шапчину, — був пострижений по-старосвітському в кружок, — і запитав, чи це редакція "Селянської правди*.
— То я хочу спитати, — почав він і поліз за пазуху, вийняв звідти якогось папірця. — Я хотів вас запитати... Сам я незаможник, а мене розкуркулили, як середняка. То я хочу знати, чи це можливо...
Від несподіванки всі почали реготатися. Але Савко ані трохи не здивувався, не розгубився, він прикрикнув на всіх:
— Чого іржете, шлапаки? Людина хоче знати! Діду! — по-приятельському сказав до старого. — Прийдете взавтра, бо сьогодні неділя й редакція не працює. Дід мнявся.
— От, такої! А я думав, що безбожники і в неділю працюють. То так уже й буде... Та в мене, ніби, й нема де ночувати... Може ви дасте відповідь зараз, тут я бачу багато вчених людей...
— Сідайте, діду, отут на стільці, будете ночувати в мене,
— руба вирішив справу Савко. — У мене в готелі виспитеся. І, як ніде нічого, провадив далі:
— Отже, я, як найкращий учень і послідовник знаменитого історика, академіка Яворського, в своєму історичному романі, над яким тепер працюю, подаю клясовий аналіз історичних процесів на Херсонщині. То буде роман! Всіх переплюне! То буде кирпичина!
Цей Іван Савко, справді, мав якусь притягаючу силу. Він аж у ніс бив своїми хвастощами та самовихвалянням, але чогось не можна було його за це зневажати, вірилося в усі його великі діла. Не диво, що й голова ВУЦВУ'у дав йому безкоштовний переїзд по всій Україні, як він увірвався до нього, мов переможний вихор, і наговорив про себе сім кіп гречаної вовни...
Після засідання він усіх їх, скільки було, забрав із собою до ресторану, — обідати. Також і діда. Він з ним уже остаточно заприятелював.
— І де то ви ті гроші берете, що так сиплете ними? — не витерпів дід.
— А що ж ви не знаєте? Я — Іван Савко, видатний український письменник, і щоб не міг раз нагодувати з десяток шлапаків?
— Ну, шлапаки, як вам подобалася моя тронна промова?
— питався він у своїх гостей, як уже сиділи всі за столом, попивали пиво й чекали другого.
Він нікого інакше не називав, як "шлапаком". міняючи тільки закінчення. Так Танцюра в нього був Шлапцюра, Микитчук — Шлапатчук, Волинець — Шлапинець...
Нелю він посадив біля себе і прилюдно оголосив, що віднині — вона його наречена. Отак, — побачив і вирішив.
— Це, звичайно, робить вам велику честь, — не забув він кинути в її бік. — Ви повинні бути горді, що видатний український письменник хоче з вами одружитися. Ви тільки подивіться на мене — я прекрасний, як молодий бог! Подивіться, який у мене орлиний профіль. А груди, — дивіться, яким колесом! А м'язи!