І так з усякими загостреннями, тяжкими інцидентами перевіряють із годину. Дехто вже дрімає, діти на руках позасипали. Не диво, — вже година дванадцята. Фіма також дрімав.
А Тарасові ніяк не хочеться спати. Наталка дуже цікаво розповідає про темну для нього пору їх роду.
— Це покійні мама часто про дядька Меркурія розказували. Ой, Господи, натерпілися ж вони від мачухи! Це ж їм і року не було, як наша баба Ганна померла. То мама вже глядять мале дитинча та плачуть над ним, а мамі було вісім років. І як щось з'їсти, то не можна, бо мачуха наб'ють і виштовхають з дому... А воно таке було — все сопілки вирізує.
— А в тітки Христі геть чисто натура баби Хотини... Та теж, кажуть, була така милосердна, — з себе сорочку зняла б для другого. Ото вони втрьох і вигляділи твого батька...
Зовсім недоречно в цей час засурмила труба, починалася вистава, відсувалася завіса.
На сцені сиділи, говорили, входили й виходили. Тарас не вслухався дуже, машинально дивився, бо був овіяний могутнім подихом роду, що корінням своїм заходив десь далеко в надра минувшини. Вставали, оживали прекрасні образи його дідів, бабів, що жили колись, робили, любилися, сміялися, страждали й розставалися з життям.
Якийсь культ, якась релігія родини наполегливо проступали крізь Наталчину бесіду. Це було щось поганське, язичеське, це була більша за нього сила, сила, в якій вони були утлими листочками. Вітер здмухнув — і нема. Тарас бачив і відчував: баба Ганна, зовнішні риси якої відродилися в рисах Оксани, прабабка Хотина, що відродилася в тітці Христі. Він, Тарас, вилитий на лиці тітка Христя. Наталка, з обличчям зовсім таким, як у його батька. Дві Гайнохи, — тітка Мокрина й мітична прапрабабка Лукія...
На сцені все виходили й виходили, публіка, що так терпляче ждала вистави, кожен раз живо перегукувалася між собою.
— Диви, це Трихвін!
— О, Настася!
Настася грала головну героїню й, здається, не те важило, що саме вона грала, а те, що її відразу впізнавали. у Дуже сміялися, коли наймит розправлявся з куркулем
і так само дуже сміялися, коли куркуль наймита бив. Ані трохи не ніяковіючи, то один, то другий актор в антрактах, одягнені у свої костюми та перуки, виходили в залю й здирали нащось із стін оті паперові банти, — одного, другого-третього.
— Та досить уже з тебе! — голос із публіки.
За хвилину окраси ці пишалися вже на сцені, символізуючи куркульську хату. Поки була непотрібна ця декорація, то чого ж мала дурно валятися десь за лаштунками й не прикрашати театральну залю?
Хтозна, чи й Фіма'так само уважно дивився на виставу, як Тарас? Чи й йому було смішно, що фігурувала увесь .час одна й та ж . лямпа? В антрактах чіпляли її під стелею, перед початком дії виносили з залі й, як розсувалася завіса, вона вже красувалася на сцені.
А як антрактів було безліч, то артисти тільки те й робили, що носилися з цією многостраждальною лямпою.
— От часто думаю я, — казала Наталка, як знов повісили у залі лямпу, — часто згадую я про Павла. Чому не дожив Павло до революції? Він же її провіщав! Хіба хто думав, що таке буде? А він же не раз казав:
"Не сушіть собі, мамо, серця тією дідовою землею, однаково, її скоро забере революція..." Так, наче по писанію читав. І помовчавши:
— Це ж мама, як помер Павло, то скільки то вони попоплакали! "Ой, світе ж мій! Ой, розуме мій!.." Вони тоді добрали досади!
Голос її звільготнів. Ні, вона не бачила вистави, вона вся була в полоні родинного культу. Вона не помічала, що вже знов забрали з залі лямпу, й повагом, з павзами розповідала, як помирав Павло.
Брат Павло, що блискавицею геніяльно промиготів у їх мужицькій родині, вивчився на інженера й помер... За ним плаче тепер Наталка.
— А якби тітка знали, що таке буде, чи воювали б із дідом за ту землю?
— Аякже! — переконано відповіла Наталка. Мама ж хотіли справедливости...
На сцену вже виходив бандит із лісу. Це був зовсім смирний чолов'яга, нащось із тією самою лямпою, тільки обліпленою зеленим тонким папером. Він її держав поперед себе, а тоді передав:
— На, подерж лямпу! — сказав він домашнім голосом до когось за лаштунки й почав крутити ручку телефону.
Всі добре бачили, що це — коробка з ручкою від старого грамофона, переверненого догори дном, відкинуто тільки рожеву трубу. Але всі знали, що в цю трагічну хвилину розламану грамофонову коробку треба було вважати за телефон.
Потім почалася на сцені пекельна стрілянина й повальна паданина. Можна було думати, що й у залі відбувається перестрілка, — такого шелесту наробила ця заключна сцена.
— А, них йому! І то видумають таке! — задоволено сказала Наталка, як спускали завісу.
І наче махнула магічна паличка, — заграла музика. Зал я миттю відмінилася. Всі кинулися до танцю. Була ще тільки друга година ночі.
— Коли б уже марша грали та додому! — не видержала якась дівчина, що сіла недалеко них.
— А це ти без маршу не можеш? — грізно подивився на неї розпорядчик, отой наймолодший, білявий хлопчина.
Марш, нарешті, змилувався й пустив їх додому перед світанком. Настася йшла з ними, бо додому їй далеко. Ішов і завсельбудом, найбільш за всіх натомлений Ладько.
— Наша Настася перша в сельбуді, перша й у церкві, — гордо казала Наталка.
— В "червоному селі" й церква є? — здивувався Фіма.
— Аякже! Тільки мало ходять... Оце часто буває, що в церкві їх оно трьох: піп та дяк та наша Настася... Казали на сході, що ніби там радіо має бути, але ще поки правлять...
І повертаючись знов до Настасі:
— А в сельбуді найкраще грати, заводити пісню, — теж Настася! Ото звикла по сельбудах та по гулянках... десь-то думає так і вік прожити...
Тарасові в ту ніч снилася Наталка.
— ...мама як померли то наче половини світу не ст^ло... Половина є, а половини нема. Йому в Дрижиполе, — нитра мені! Йду в поле, — нитра мені!.. Отак, нічого нитра!..
О, Господи! Він навіть не чув, коли вона це казала. Але ж виразно казала, з невитравною печаллю в голосі.
11. "ХУТІРСЬКА ІДИЛІЯ
І.
У Дрижиполі біля соші, недалеко від церкви, над одною хатою красувалася вивіска: "Новомодні хволюші". Кожен раз, як Фіма з Тарасом проходили повз цю оригінальну вивіску, вони від душі сміялися.