— Максимцю! Біжи, скажи, нехай там самі. Ми прийдемо пізніше.?.
— Куди? — запитав Фіма. — Може вже й додому час?
— Підемо на виставу! Це щоб ви були в Марійці у неділю та не бачили нашого театру?
Тарас цього не чув. Вони з Наталкою також були захоплені. Наталка розповідала щось дуже цікаве. Так от чому Марійку звуть "червоним селом"!
Ще тільки в Дрижиполі ходять туманні загальні розмови про якусь таємничу "комунію", а тут уже вона й організується... Що ж то воно таке?
— А я знаю? Одні кажуть соз, а другі — комуна... у панській економії... А що воно буде — убий, не скажу!.. Та й тако-го, я знаю?.. — задумливо говорила Наталка.
А Тарас замилувано слухав марієцьку говірку, трохи відмінну від їх дрижипільської.
— Ладько записався сам, усю сім'ю нашу приписав, а тоді вже й мені сказав. Я, як почула! "Ану, зараз мені піди випишися!" Накричала на нього, натупала...
Наталка аж згорнула руки на грудях, розказуючи.
— А потім сіла та й думаю: "А може?.. Чогось же й Карпо там, і Хросина з чоловіком-учителем, і тато... і всі... А ми будемо збоку? Усі, хто грамотніші, то пописалися, а ми так зостанемося? Та й куди?" Та хай уже буде так...
— І Карпо теж записався?
Карпо був другий син Мокрини теля Павла. Він закінчив двоклясову дрижипільську школу, ще десь учився трохи, служив якийсь час на пошті, а тепер усе був серед сільських заправил, {підхоплював кожне нове починання, вважався найрозумнішим чоловіком на село.
— А як же! Він же активіст! Що де не є, то він — перший.
— О, то розумій! — сказав Тарас батьковими словами.
— І так деякі хазяї пописалися. Он Яків Дуб'яга, не рівня нам, хазяїн добрий, а прийшов із армії й почав усіх ото намовляти.
Якова Дуб'яга Тарас не знав.
— Не знаєш? Той, що держить наймолодшу Ференцеву, Явдошку. Ще їх найстарша сестра, Мар'янка, з дядиною Одаркою, твоєю мамою, були колегами.
Ні, Якова Дуб'яги Тарас не знав. Але, як Наталка каже... Тарасові все здавалося, що зза Наталки визирає улюблена тітка, така була вона на свою матір подібна.
— А-а!.. — пригадав він. — Казали мама не раз, казали...
— Мар'янка та вже померла, царство їй небесне...
— Де ж це воно буде? — перебив Тарас. Він щораз більше приймав до серця марієцькі новини.
— А в панськім дворі! Там тепер сови літають, але так беруться усі...
— О, то цікаво! — заіскрилися Тарасові очі.
— Коли ж так лякають, що це будуть пайок давати, та невільний будеш його з'їсти...
Знов подумала Наталка.
— Але що буде людям, то те й нам... По правді сказати: є нас чотири таких, щоб робити, та й нема коло чого. Була пара коней, дві корови, — якось би жилось. Та як узялися на нас, як узялися! Наклали якийсь гекспорт, та якісь самообкладання.. Них ти сказишся! Старий узяв та продав коні й одну корову. А це ще є січкарня, то треба розібрати й сказати, що зламалася, бо наклали триста карбованців...
Дивувався Тарас. І вони потрапили в "гекспорт"? Та в них же й землі нема!
— Ну, то що? Торік були бідняками, а цього року стали середняками, ще й заможними. Добре, що ще не знали про дівку, а то було б... Тепер нитра дівки!
Наталчину мову треба було розуміти. Очевидно, щороку хтось складає списки й визначає, кому "ходити в серед-няках", а кому в бідняках, а кому судилася доля "експортного господарства", себто, призначеного на ліквідацію й конфіскацію, якщо той господар не виконає всіх податків хлібом і грішми, що накладено на нього.
Тиміш Чорноїван, Наталчин чоловік, був "гамерика-нець".. Безземельний. З Америки, де він пробув п'ять років, вивіз він вічно нового капелюха та вміння працювати коло машини. Спромігся на власну січкарню і заробляв цим досить, щоб прожити й без землі. Був ще механіком коло молотарки та й синів цього вчив.
Наталка, — яка родинна схожість із Тарасовим татом, — також не дуже прихилялася до хліборобства. Вона собі "сама з себе" навчилася шити на машині, купила на виплат зінґерівську машину й здавна була за сільську швачку. Не мала й одної дочки, самих синів, то завжди держала дівчинину, яка вчилася коло неї шити та допомагала в хазяйстві.
"Але що ж у всьому цьому поганого?" — питав сам себе Тарас. — "Чому — "гекспорт"? Чому триста карбованців податку? .За січкарню? Треба,, щоб були конче всі вбогі?"
Боже, який він тугий до політики! Он Фіма зразу поставив би все на своє місце. А він неминуче потрапляє у полон фактів і стає на бік оцих несвідомих, політично невитриманих сестер Наталок, дядьків Геменів, тіток Христь. Він не може в самому собі нічого знайти, щоб протиставити оцим скаргам. Він не вміє правильно, по-пролетарському, оцінити того, що діється навкруги.
Для нього Наталка — сестра того самородного Павлового генія. І Тарасові уперто навертається думка: що не вдалося тітці Мокрині втілити в Павлові, те вже складається, може повільніше, в Наталчиній сім'ї. Сийи її, — це вже справді з найглибших низів — могли бути і стануть "самі з себе<$ сільською інтелігенцією, із інтелектуальним рівнем, вищим за сільський загал.
Це погано?
Він далеко зайшов у своїх думках і, звичайно, не туди, куди слід. Адже саме слово "інтелігенція* звучить тепер якось старомодно, так само, як і "народ". Ба ні, ще гірше, як старомодно, — лайливо!
На столі з'явилася повна миска добірних темних вишень, але ніхто їх не захотів їсти. Пішли в садок, — з дерева в рот вони смачніші. А Наталка хутчій метнулася попорати.
— Чекайте-но, і я з вами піду! — спинила вона хлопців, коли вони виходили вже в подвір'я.
— Ніколи не ходила на ці вистави, а думаю сьогодні піти. Подивлюся, — коли нема нікого такого, як я, старого, то піду додому.
Наталка не хотіла розставатися з Тарасом.
II.
Театру а вірніше, сельбуд у "червоному селі" Марійці був перебудований з попової хати. Просторе подвір'я, — колись гарний сад, а тепер вирубаний, — було населене усякими гойдалками, кільцями, сітками, драбинками. Як майдан для ігор у якомусь санаторії.
Перед сельбудом на дзиґликах сиділи музики: скрипка, бубон, фаґот, флейта. Призначення їх, — закликати до театру на виставу. А враження було таке, наче тут починалося весілля. Особливо старався бубон.
Наталка, Тарас і Фіма по дорозі згубили Ладька, він побіг уперед. Коли вони підійшли до сельбуду, там уже був дим коромислом.