Де ходив, то ходив, по Новгородах і Галичах, а все вертався до Торчеська, навіть умирати сюди приїхав. Перед смертю 1227 року сюди вернувся доживати останнього року життя. Звідси поїхав на прощу до Києва й по дорозі помер.
Тарас мріяв розкопати колись те городище, що вали його бовваніють і досі по той бік річки нагорі. Може б він знайшов ключ до таємниці того удатного князя, що однаково був прив'язаний до всіх руських земель, а найбільш оцей Торчеськ любив.
Духовим очам Тарасовим являються іще давніші часи. В боротьбі за Київ тут половці розбили Святополка й узяли місто. Торчеськ горить, половці гонять людей, — чорних, голодних і спраглих, із ногами "сбодені тереньєм". Може по оцих ярах люди розбігалися, якась його далека пра-пра-прабабуня маленькою дівчиною ховалася в яругах. А тепер стільки її нащадків тут, аж навіть не знають одне одного. Може й Кольобашка такий самий її нащадок, як і Тарас?..
Найближчих предків своїх, що жили на цій садибі прадідівській, він знає: дід Яриней, та його брати, Іван, Яків. Ще пам'ятає їх.
З дідових Яринеєвих нащадків тут зостався був лише Меркурій, тато, та й то не засидівся, вибрався в містечко. А Яковичів у цій садибі було двоє і Іванів син один. Вони повідгороджувалися вже, набудували клунь, шоп, хлівів, повіток. Широкий колись город над Торчем поділили на вузькі смужки.
На одну таку смужку й іде оце Тарас, — помагати картоплю підгортати.
Тараса в цю хвилину огортають запізнілі жалі. Яку міг би він мати колекцію старовинних монет, якби зберігав усі ті зелені "копійки", що знаходив з дитинства на цім городі! Але хіба в них хто надавав цьому якогось значення? Як тут люди забули навіть назву річки й Тарас із писаних джерел довідався, що ця річка, власне, і є Торч.
Що ж до самого Торчеська, то самі історики його ще не знайшли, хоч ось він лежить на горі, на битім шляху між Галичем і Києвом. І Тарас чує образу за свою Дрижиігіль-щину. Рясніє вона слідами минулих подій, кипучого життя, а не знайдеться нікого, кому було б це мило й близько до серця. Чи ніхто не виходить з Дрижипільщини, чи, вийшовши, цурається її?
А тим часом ось уже й свіжа руїна. Невже й Тарас відцурається свого кореня?
Від старої хати, де народився він, стояв лише комин. Мають його вже розвалити й забрати місце на город. Клуня ще трохи тримається, але вже обдерта. Садок здичавів, зосталося кілька сливок, а вишні хтось вирубав. Чорногуз є — але на клуні дядьковій Геменевій.
Він немов тут чужий?
Є тут родичів тих у Дрижиполі! А хіба він їх знає? Хоч би тих нащадків сімох синів і трьох дочок прадідових. Ось і цих уже забув, які вони.
Н.
Тарас досадував передчасно. Дядина Іванова й дядина Геменева, і тітка Мотря зразу загляділи, як "щось довго-телесе" пішло на Меркуріїв город. Посходилися, обступили, дивуються.
— Та чи це ти, Тарасе?
— А витяглося як!
— А страшний!
— Чи в тебе часом не буркульоз? Підійшов і дядько Гемень. Він повагом запитав:
— Це Тарас давно з міста?
Така була форма звороту. Щоб не казати ні "ти", ні "ви", говорилося безособово, немов про відсутнього. Тарас відповів.
— А думка довго бути?
Тарас засміявся.
"Що б їм таке сказати?" — подумав він.
— Я вам щось скажу! То, кажуть, був собі хлопець, поїхав до Києва і вивчився на шевця. Приїхав / додому в гості. Назбиралося до хати родичів, хотять подивитися на нього. Але він їм здається такий гордий, що бояться з ним говорити, лише між собою говорять. Думає він: "Щоб їм таке сказати? Чого вони мене соромляться?" Та й каже: "Балакайте зо мною, як із простим"... Бо він, бачте, почував себе вже великим цабе серед них.
Почали сміятися. Е, то цей Тарас ще не є таке цабе!..
— Ану, викапаний дід Яриней! Ті також, — як що скажуть, як що прикажуть... До чого не є, — зараз баєчку якусь розкажуть...
— А Тарас правду каже! Он як котрий із села десь трохи потреться між людьми, то вже до нього ані приступу, — заступилася тітка Мотря. — Он, Здьоришин хлопець прийшов з армії, десь він там партєйним став. Прийшов у село, став посеред вигону й питає якоїсь дівчини: "Ска-жітє, где жівйоть Здьоріха? Какой єйо гадресть?"
— А, сказився б ти! — аж сплюнула дядина Іваниха. — Забув, де живе!
— А як же! Треба ж показати себе: "Ось то я!" Після того дядько Гемень змушений був недвозначно
перейти на першу особу і "ти"...
Вони дивилися з цікавістю на нього, він на них. Колись і він був таким білоголовим жевжиком, як оці дядькові Геменеві нащадки, що зпідлоба зиркають на нього зза материного подолу.
— Лазив отут по подвір'ю та за ласощі їв курячий послід, — показує тітка Мотря терен колишньої Тарасової діяльности.
Вони на нього дивляться з початку ХХ-го століття, а він на них із часів ХІ-го. Яке ж то живе там покоління через дев'ять століть? Дивно! І Торчеськ спалили, і людей у половецький ясир забрали, а плем'я живе, розростається, тісно йому стає. Ці торки, що запосіли були тутешні краї і навіть Київським князям у поміч ставали, — і їх десь увібрала в себе українська стихія, хіба що лишилися вони спогад про себе у цих широких Геменевих монгольських вилицях, у їхньому прізвищі Сари Ґюль — Жовта квітка, у Тарасових чорних густих бровах...
— Видко, не мед пив хлопець у тім місті. Сидів би вдома! — сказала дядина Гемениха.
— Нихай, нихай! Що він тут висидить? — заступається тітка Мотря. — Хоч світа побачить.
— А на кого ж їй вчишся?
Тарас побачив, що доведеться тут складати іспита.
— На вчителя.
— О, — розчаровано протягнула дядина Іваниха. — Я думала — на попа! Був би, як покійний дядько твій, Федір...
— Є тим попам тепер! — зневірено махнула рукою тітка Мотря. — Он таке рейдають, що церкву на тіятри заберуть.
— Еге, казали баби: "Як заберуть, то підемо та порубаємо*, — сказала дядина Гемениха.
— Нічого вони не зроблять! То тільки балакають... — запевняє дядько Гемень.
Може хто зневажливо ставиться до цих примітивних, "бабських розмов", але Тарас — ніколи. Він вважає їх дуже цікавими й запашними, він ловить кожен звив у думках родичів, які є не виділеною частиною народу, як він, а цілком органічною. Від цього примітивізму й довір'я, з яким вони його обступили, віє запашним чимось, незайманим.